Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 3
Як налетить червлений вітер з півдня
та ще й по-тюркськи загелгоче
і криво й гостро шаблями всміхнеться, –
посутеніє град слов’янський
і задимує гайворонням.
Огорнуться у морок вежі,
застячись від часу, навіяного із пустель,
і тінь – так схожа на дівочу! –
розквітне скрізь по вулицях,
зате списи на вістрях спалахнуть,
і місто розпроміниться
вогненним їжаком
супроти безвістей усіх, хай зовсім різних,
та погибельних однаково!
Страх золотенний
поблідне на дахах теремних
і потьмяніє геть на споді скринь:
горішнє золото удасть, немов воно світання,
але пора його розвиднення минула,
а золото внизу крізь щілини у днищі
безлико зливою зійде у землю,
ввібравши у падіння
і окутавши падінням
всю ясноокість свого недремного життя
в глибинах незміримих, попід часом.
Метнеться день у верші павутинь,
мов короп у лусці сполоханих монет.
Зірки відвернуться від жил золотоносних
й урвуть із ними нескінченну мову,
аби на слід свій земляний
нікого не навести.
Нема нічого, щоб голіш за воду! –
Вона безмовно мріє на всю течію
і сонцем, і хмаринами, і доторком
хлопчачих пальців та струмин дощу:
усе приймає й з повноти душі
раз по раз вихлюповує на берег небо.
Та, знітившись від погляду і подиху
гарячого чужиницького вітру,
вода лататтям захищає наготу
і очі склеплює.
Зчорніли очерети на виду
й головами розпачливо хитають.
А вітер закипає цвітом в лузі,
шукає землю вже пошерхлими губами,
смуглявіють дівочі лиця,
і достигають очі, ще й вишнево!
І не шепочуть злякані, а шелестять:
ми тільки вишні, вишні... не чіпайте...
Лиш виноград – який облудник! –
у Святославовім саду князівськім,
що завжди з тінню забігав
поперед князя і княжат,
почувши на щоці засмагу
і здавна чуту мову за стіною,
враз кинувся на мур
і лозами тонкими погнав щодуху вгору
з тяжкими гронами на спині.
Ще й зелено він заволав:
я тут, я осьде!
Та гостролеза печенізька криця
стяла той крик під корінь:
і скільки сонцебризних ягід впало,
то стільки ж розкотилось вечорів!
Вітри південні, вашого буття
найвищі миті – танці вогнищ,
гірка і полум’яна музика!
І вічно недосяжна, й вічно вабляча
живе зникомо і мінливо родиться
у вихорі вогню
любов незбутня –
пречисто пломінка й іскриста дівчина!
Вітри південні, скільки болю
у вашому приході й проминанні...
Дивлюся вам услід і чую,
як і росте, і порожніє водночас у серці
кристал небесної незвіданої солі!..
