Посестри. Часопис №144 / Вікторія Матюша: Наше з чоловіком листування стало бестселером

Вікторія Матюша – засновниця Літературної агенції «Ovo», літературна агентка багатьох відомих письменників (Тамари Горіха Зерня, Катерини Бабкіної, Сергія Демчука, Павла Матюші, Валентина Поспєлова та інших). Також вона – синхронна перекладачка при міжнародних організаціях (зокрема в Європарламенті та Єврокомісії), що дає змогу мандрувати світом. Наприклад, вона була перекладачкою на Олімпіаді, що відбулася минулого літа в Парижі. А ще Вікторія – дружина письменника і мама чотирьох дітей… 

Олена Олійник: Пані Вікторіє, з чого починали, створюючи літературну агенцію? Що спонукало вас до цього? Чи про таку роботу мріяли в дитинстві? 

Вікторія Матюша: Вірю, що все завжди починається з ідеї. В дитинстві я багато читала, бібліотека моїх батьків налічувала понад п’ять тисяч томів. Моя мама, Пустовіт Любов Омелянівна, була професоркою української мови і все життя боролася за її збереження та поширення. Після смерті мами я практично перестала читати, мабуть, проявився такий травматичний звʼязок. Проте ця пристрасть до літератури не зникла, а дрімала десь глибоко. Спочатку в 2014 році я приєдналася до команди Літосвіти, де займалася розробкою програми «від вигадки до книжки» для дітей та підлітків. Уже тоді почала озвучувати ідею, що українському літературному ринку бракує літературних агенцій. Ідея перетворилася в реальність аж у 2019-му. Знадобилося  п’ять років, щоб зважитися. Не можу сказати, що мріяла про таку роботу в дитинстві, бо тоді про таку професію мені взагалі не було відомо. Та й зараз часто доводиться пояснювати людям, чим займається літературний агент. 

Ол. Ол.: Як здійснюєте промоцію сучасної української літератури в Україні та на іноземному ринку?  

В. М.: Іще п’ять років тому, коли я засновувала агенцію, було дуже тяжко переконати українські видавництва, що треба видавати українських авторів. Існувало невеличке коло, умовно з п’яти-десяти імен, яких були готові видавати. Я намагалася переконати, що за сучасними українськими авторами майбутнє. Крім того, економічно це також вигідніше, ніж вкладати великі гроші в купівлю права на переклад та оплачувати сам переклад. Радію, що зараз видається дуже велика кількість українських авторів і видавництва їх активно шукають. До ковіду ми співпрацювали з кількома книжковими фестивалями і проводили унікальні події, щоби промувати українську літературу, зокрема, «Ніч поезії» на фестивалі «Букет Київ Стейдж», товариський матч команди письменників-баскетболістів із «Черкаськими мавпами» на книжковому фестивалі в Черкасах. Також ми заснували унікальний календар «Literature illustrated». Як на українському, так і на міжнародному ринку намагаємося застосувати креативні підходи.  

Ол. Ол.: Ви шукаєте нових авторів – чи вони вас?  

В. М.: На нинішньому етапі саме автори приходять до нас зі своїми текстами. Ми забезпечуємо рецензування рукопису і, якщо текст якісний, то беремо його в роботу та шукаємо видавця.  

Ол. Ол.: Як налагоджуєте співпрацю між авторами та видавництвами? 

В. М.: Зазвичай, якщо видавництво обирає рукопис, який ми пропонуємо, то далі потреби налагоджувати контакт немає. Видавництво зацікавлене в тому, щоб видати текст і, відповідно, мати гарні стосунки з автором. Ми зі свого боку забезпечуємо юридичний супровід угоди. Якщо потрібно, консультуємо автора, але коли текст у видавництві, то ми вже не дублюємо функцій видавництва, але залишаємося постійною підтримкою автора в разі непорозуміння. 

Ол.Ол.: Що найскладніше і що найприємніше в роботі літагентів?  

В. М.: Найскладніше в роботі українських літагентів, як на мене, це вивести автора на міжнародний рівень. А найприємніше, звичайно, коли вдається підписати угоду на переклад і книжка виходить іншою мовою. Цього року зʼявився польський переклад «Кокліко» Павла Матюші, чеський «Доці» Тамари Горіха Зерня та має вийти друком американський переклад роману «Завод» полеглого Ігоря Мисяка. 

Ол. Ол.: Чи у компетенції літературного агента оцінити якість твору і, наприклад, відмовити автора від друку книжки?  

В. М.: У нас в агенції ці функції розділені. Ми маємо окремо професійних рецензентів, які визначають якість тексту, і окремо, власне, літагентів, які займаються просуванням відібраних текстів. Якщо рецензент скаже, що текст сирий, то ми з тим текстом працювати і пропонувати його видавцям не будемо. 

Ол. Ол.: А якщо твір слабкий, але автор готовий заплатити за співпрацю значні кошти, як чините в такій ситуації?  

В. М.: Ситуації бувають різні. Як я вже розповідала, якщо рецензія негативна, то ми не беремо тексту в роботу. Проте завжди залишаються варіанти. Наприклад, можна скористатися послугами куратора і доопрацювати текст із професійним наставником, можна відправити його до редактора, який попрацює над літературною мовою. Зрештою, автор може оплатити і сам друк книжки. Ми допомагаємо підготувати текст від початкового файлу і до друкованого примірника книжки. Однак якщо текст не був допрацьований, відредагований, а залишився на рівні початково негативної рецензії, то ми не будемо займатися його популяризацією та дистрибуцією, навіть якщо допоможемо його технічно оформити в книжку.  

Ол.Ол: Який літературний жанр найближчий вам особисто? Що читали в дитинстві, в юності?  

В. М.: Мабуть, мені найбільше подобається магічний реалізм. На мене дуже потужне враження справила книга «100 років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса. В дитинстві я читала все без розбору, тому і радянської дитячої пропагандистської літератури прочитала немало. Мене ще тоді вражало, як однаково сконструйовані сюжетно ті тексти. Коли мене в другому класі спитали, яка моя улюблена книжка, то я відповіла «Витязь у Тигровій шкурі» Шота Руставелі. Неочевидний вибір для такого юного віку, але в нас удома було дуже гарне видання цієї книжки, і мені надзвичайно подобалися всі пригоди головних героїв. У одинадцятому класі улюбленими стали «Тигролови» Івана Багряного та кількатомна «Сага про Форсайтів» Голсуорсі. Потім я захопилася античною драмою, і мені дуже подобався Арістофан. 

Складно сказати, що хтось конкретно формував мій літературний смак, швидше низка різних факторів: домашня бібліотека, перекладацький факультет. Пам’ятаю, що ми мали в програмі «Жерміналь» Еміля Золя, і цей текст мене дуже вразив, хоча не можу сказати, що сподобався. Із текстів, які мені справді сподобалися і залишилися зі мною надовго, назву «Волхв» Фаулза, «Не відпускай мене» Ішіґуро та «Невимовна легкість буття» Кундери, а з українських – «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос, «Месопотамія» Сергія Жадана та, що гріха таїти, «Кокліко» Павла Матюші.  

Ол. Ол.: Чи ви самі пишете?  

В. М.: Раніше зарікалася, що ніколи не буду писати, щоб не вступати в конфронтацію зі власною професією літературної агентки. Проте життя вносить корективи. У 2024 році я «випадково» стала авторкою книжки у Франції. Видавництво «L’Iconoclaste» опублікувало наше листування з чоловіком під час війни окремою книгою «Lettres d’amour et de guerre». Незабаром вона також вийде нідерландською та українською мовами. 

Ол. Ол.: Павло Матюша – ваш чоловік. Як ви познайомилися? Мабуть, вас поєднали книжки?  

В. М.: Історія нашого знайомства схожа на епізод із фільму, як, власне, і все наше життя.  Ми навчалися на одному потоці в університеті імені Шевченка, хоч і на різних мовах, і в різних інститутах, я – на філології, а він – у військовому, проте нас обʼєднували на загальні пари. Утім, познайомилися ми не в стінах університету, а у військовому госпіталі. Я принесла передачу знайомому батьків, але помилилася палатою і зайшла в ту, де лежав Павло. Його поклали туди на самісінькому початку вересня першого курсу через травму ноги. Я вже виходила з його палати, щоб знайти потрібну, коли він мене спинив і сказав, що звернув на мене увагу на парі з античної літератури. Попросив навідати його якось. Наступного разу я прийшла цілеспрямовано до нього і принесла книжку грецьких міфів, які ми саме проходили в університеті. А далі в розмовах виявили багато спільних інтересів. Тож можна сказати, що певною мірою нас поєднала література. Але й випадок також. Хтозна, як би все склалося, якщо б я тоді палатою не помилилася… 

Ол. Ол.: Ви з чоловіком багатодітні батьки, отже, він міг би не йти на війну, а таки пішов...  

В. М.: У нас четверо дітей. І так, навесні 2022-го Павло пішов добровольцем. Він не міг по-іншому. Ми спершу були в Карпатах, але я бачила, що мій Павло не може стояти осторонь. Плюс він давав присягу як колишній військовий. Ось це відчуття обовʼязку перед Батьківщиною, я думаю, стало вирішальним чинником його рішення. Я його підтримала і дуже поважаю його рішення. Ми домовилися, що я з дітьми поїду до Франції, щоб йому було спокійніше, а він долучиться до ЗСУ.   

Ол. Ол.: Павло досі на фронті?  

В. М.: Ми домовлялися, що він піде служити на пів року чи рік. Через рік я побачила, що війна його затягує, він не зможе покинути побратимів і звільнитися, тому подала на розлучення. Це був такий дуже ризикований крок, можна навіть сказати, крок відчаю: поставити його перед вибором – сімʼя чи країна. Я більше не витримувала цієї емоційної напруги, ну і фізично – самій поєднувати роботу з доглядом за чотирма дітьми ставало все тяжче. Я була на межі. Власне, про це і вийшла наша книжка.  

Ол. Ол.: Це були більше листи-спогади чи листи – плани на майбутнє?  

В. М.: Листи про життя у всіх його проявах: про сучасні події, спогади про минуле і мрії на майбутнє. Листи зініціювала французька репортерка Доан Буі, котра читала есеї Павла, які раніше виходили у Франції, й запропонувала йому писати щоденник для газети «L’Obs». Щоденника він писати не хотів, але погодився писати листи до мене, писав їх, фактично, звідусіль. Їх публікували на щотижневій основі, а потім зʼявився видавець, який запропонував їх видати книжкою. Ці листи стали для нашої сімʼї терапією, а для Павла – способом повернути мене і знайти шлях до рішення, яке я від нього очікувала.  

Ол.Ол.: Це насправді дуже романтично! І в романтичну країну переїхали. Чи вже адаптувалися до життя у Франції?  

В. М.: В цілому, так. Спершу велося дуже тяжко через купу бюрократичних завдань, треба було починати нове життя, але моя ситуація не унікальна, таких жінок, які виїхали самі з дітьми з України й починали життя з нуля на новому місці, – сотні тисяч, тому нема на що жалітися. Це залишилося в минулому. Зараз уже все стало на якісь стабільні рейки, і треба дивитися й рухатися тільки вперед. 

Ол. Ол.: Вікторіє, а чому ви обрали саме Францію? Вас раніше щось пов'язувалося з цією країною?  

В. М.: Ми обрали Францію з кількох міркувань. По-перше, попередній досвід життя тут. Павло навчався на МБА в «НЕС Paris», і ми два роки жили у Франції, потім повернулися до України. Крім того, діти в Україні навчалися у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням французької мови, тому в мене вибір стояв лише між Парижем, де вже були друзі, та Брюсселем, де в мене основний масив замовлень на синхронний переклад.  

Ол. Ол.: Ви були перекладачкою на Олімпіаді в Парижі. З якої мови чи мов? Чим вразили Олімпіада, Париж? Чи вдалося одночасно попрацювати там ще й літагенткою? 

В. М.: Власне, моя першочергова спеціалізація – це синхронний переклад, професія, яку я дуже люблю і давно практикую. Забезпечую як фрілансерка синхронний переклад із англійської на українську та навпаки для міжнародних інституцій, зокрема, Єврокомісії та Європарламенту. Під час Олімпіади в Парижі мене запросили попрацювати в Українському домі «Volia Space», офіційному спортивному осередку України на Олімпіаді. Це цікавий досвід, бо перекладала видатних спортсменів, таких як Олександр Усик, Лілія Подкопаєва, і це були особисті історії, непересічні думки. Зазвичай мені доводиться перекладати політиків, бізнесменів, якісь дуже технічні  речі. Професія синхронного перекладача може зникнути за якийсь час, бо сучасні технології та штучний інтелект дуже активно розвиваються в цьому напрямку, тому я активно насолоджуюся реальною можливістю займатися цією справою.  

Поєднувати одночасно функції перекладачки і літературної агентки дуже складно, практично неможливо. Зазвичай, літературною діяльністю я займаюся або в перерві між своїми змінами на синхронах, або ввечері. Єдиний раз, коли мені це вдалося поєднати, трапився на Франкфуртському книжковому ярмарку, коли я поїхала туди вперше як літературна агентка, і там же довелося перекладати Першу леді.  

Ол. Ол.: Ви часто буваєте у поїздках. Ваші улюблені міста, країни?  

В. М.: Тут відповідь однозначна: моя велика любов – це Київ, Україна. Хоча я також дуже люблю Париж, який став для мене другою домівкою, коли я переїхала сюди з дітьми в 2022-му, а також Брюссель, де я найчастіше працюю.  

Ол. Ол: Чи привчали своїх дітей до читання? Щось рекомендуєте їм до прочитання, формуєте їхній літературний смак?  

В. М.: Я не вірю в примус як форму виховання, тому не змушую дітей читати, скажімо, по пів години в день, не вигадую ще якихось формальних вимог до них. Любов до читання приходить ізсередини. Ми з чоловіком своїм дітям змалечку перед сном читали казки, плюс Павло розповідав свої. Також удома в нас постійно зʼявляються нові книжки, і у дітей завжди є вибір, що почитати. 

Ол. Ол.: На вашу думку, українці – нація, яка читає, чи яка пише?  

В. М.: Назвати українців нацією, яка читає, поки не дозволяє статистика. Проте підйом сучасної української літератури дає великі надії, що вона, врешті, перейде з розряду маргінальних літератур у глобальні течії. Тому я, мабуть, схилюся тут до відповіді, що українці – нація, яка пише.  

Ол. Ол:. Ваші особисті «відкриття» в літературі?  

В. М.: Для мене всі наші автори, яким допомогла агенція з виданням їхніх рукописів, це відкриття, тому назву лише кілька перших, із яких ми починали наш шлях, і тих, хто має вже по кілька виданих книжок, тобто можуть вважатися повноцінними письменниками: Андрій Горбунов, Ганна Городецька, Сергій Демчук, Павло Матюша, Валентин Поспєлов, Теа Саніна, Роксолана Сьома. І, звичайно ж, Ігор Мисяк, який, на жаль, не напише другого роману, але ми спільно з видавництвом «Темпора» зараз готуємо до видання його посмертну поетичну збірку «Діти жонглюють камінням». 

Ол. Ол.: Вікторіє, дякую за цікаву розмову. На її завершення – ваші побажання авторам і читачам. 

В. М.: Побажання одне – стати свідками повної і беззаперечної Перемоги України! А далі вже й недалеко до Нобеля з літератури.