Посестри. Часопис №144 / Ти і я

Як ти і я поведемося, коли небезпека буде дуже близько? Що станеться з нами («ми»), коли вир історії зі сторінок підручників раптом стане нашою буденністю? Ось ми разом, і що навколо нас? Несподівані питання виникають, коли спостерігаєш за нашою несподіваною дійсністю. Поволі, крізь нетрі неправдоподібних зусиль та перешкод, прийшла до нас чергова трагічна річниця початку повномасштабного нападу російської потвори на Україну, а заразом із Україною – на весь цивілізований світ. І якими будуть відповіді – твої й мої – на складні питання історії після цих найдовших у нашому житті трьох років?

Поети й поетки в черговому випуску нашого часопису на свій спосіб дають натяки на відповіді чи причиняють дверцята до цих відповідей. Польський поет і видавець Войцех Копеч нагромаджує образи, творячи загадковий вірші, проте ключ від нього надалі намагається тримати в себе в кишені:

На аркуші підписався: твій трубач. 
Пшито, яке жертвував з анотацією: 
ти і я це вже разом паровоз. 

Пряма та відверта Ганна Осадко дає лише натяки на відповіді, не боячись ані своєї чуттєвості, ані своєї вразливості. Післявірші Ганни – мирний та людяний світ, у який дуже хочеться вірити. Наче утверджуючи себе у вірі в кращий світ, її персонаж наважується на непідробну щирість: 

Люблю тихих щасливих людей, 
Які йдуть, втупившись в телефон – 
І щось там пишуть, 
І усміхаються так, що аж сяють зсередини. 

Людей, які не бояться 
Ні схибити, 
Ні померти – 
Бо ні смерті немає насправді, 
ні правильних рішень для всіх. 

Про близькість іншої людини дуже виразно написала Уршуля Гонек, а разом із тим говорить про нас – як про людей, котрі так прагнуть одне одного й водночас так наполегливо втікають від своєї присутності:

Їдемо порожніми дорогами, пригинаюся на поворотах. 
Це наша перша спільна подорож. 
Серед молодих буків помічаю лиса. 
Чи вона теж його зауважила б? Може, дивилася б у густу синяву неба, 
з якого періщив дощ. Або ще варіант: крутила перемикач каналів 
і шукала радіостанцію, але їй відповідав тільки шум. 

Відкриває випуск поет Олаф Клеменсен із віршем, який наштовхнув нас на роздуми про «нас» – про тебе і про мене – в страшних воєнних контекстах.

чомусь  
що ближче канонада то спокійніше і легше стає на серці  
чомусь  
що нижче пролітають ворожі літаки то впевненіше почуваєшся  

Також у випуску пропонуємо неймовірно цікаву розмову Олени Олійник з літературною аґенткою та перекладачкою Вікторією Матюшою. Український книжковий ринок потребує таких завзятих людей, які здатні просувати нашу літературу в світі. 

Про близькість і далекість польської класики розповідає Анна Насіловська в черговому фрагменті книжки «Історія польської літератури»: «Книги народу польського та пілігримства польського» дуже далекі не тільки від сучасного особистого відчуття релігійності, але й від сучасного розуміння демократії, повʼязаного з юридичними процедурами, вільними виборами, грою політичних сил. Однак завдяки цьому творові постать Міцкевича набула величезного розголосу серед тодішніх демократів у Франції, а особливо в Італії, адже письменник пропонував формулу колективної релігійності, відновленого християнства, що може принести визволення».