Посестри. Часопис №143 / Юрій Винничук: Містифікація – мій профіль
Юрій Винничук – класик української літератури і різножанровий письменник. У його доробку – романи, поезії, п’єси, антиутопії і навіть чорний гумор. Власне, саме життя автора варте окремої книги, бо в ньому скільки несподіванок, та ще й таких, що годі й вигадати! Пан Юрій працював у найнеочікуваніших сферах, перебував «під ковпаком» КДБ і якось навіть закохався у героїню власного роману…
Олена Олійник: Пане Юрію, у своїй статті «Коли всі слова зайві», що вийшла у вересні 2024 року, ви сказали: «Вчитися писати – це передусім багато читати й багато писати, не соромлячись наслідувати техніку класиків, щоб, зрештою, виробити власний стиль». Чи ви когось наслідували на початку свого творчого шляху? Хто вас надихав на письменництво?
Юрій Винничук: Мене надихала маса різної літератури, яку я читав у різні періоди свого життя. Починав із того, що було мені доступним у радянські часи. Але потім опанував польську та чеську мови й почав читати багато зарубіжної літератури в оригіналі, яку в нас тоді не перекладали. Або перекладали (наприклад, Кафку, Пруста), однак дістати ці книжки було практично неможливо: у бібліотеках їх одразу крали, в книгарні вони не надходили. Тому, читаючи польською та чеською, в моїй свідомості складалися уява й принципи того, як має виглядати література.
Ол. Ол.: Як ця література вплинула на вашу творчість?
Ю. В.: Скажімо, моя поезія відрізняється від тієї, яку в радянські часи писали інші: вона була неримована, сюреалістична, тоді таку не вітали. Тож опублікувати хоч щось із тогочасного я зміг лише у 1990 році, коли настала «відлига» – вийшли мої збірка поезій, збірка прози та антологія української фантастики дев’ятнадцятого сторіччя. Останню я вважаю революційною книжкою, бо її персонажі – чорти, відьми, привиди та інша нечисть. А це для совєцького часу було великим проривом.
Ол.Ол.: Мабуть, відтоді ваші книжки видавалися одна за одною?
Ю. В.: Ні, на наших письменників чигали чергові складнощі. У 90-х роках, після здобуття незалежності, книжки в Україні практично не видавалися, бо ні президент Кравчук, ні президент Кучма (за своєї першої каденції) не наважувалися підписати наказ про пільги для українського книговидання. У той час ринок заполонили російські книжки, значно дешевші за вітчизняні, й наші не витримували конкуренції. Тому за ціле десятиріччя я видав тільки дві книжки: «Діви ночі» та «Житіє гаремноє». А зараз, коли нарешті заборонені російські книжки, у нашій країні відбувається великий спалах – і купівельний, і видавничий. Трапляється навіть, кілька видавництв одночасно видають одні й ті самі твори, чого раніше взагалі не було. Крім того, видавці повернулися до української класики – перевидають, скажімо, Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського. Це свідчить про те, що є великий попит на класику, і це добре.
Ол. Ол.: Свого часу ви встигли попрацювати й у газеті. Причому на дивній посаді: редактора відділу містики та сенсацій у газеті «Post-Поступ». Я навіть не підозрювала, що такі відділи існували!
Ю. В.: Моя журналістська діяльність у газеті «Post-Поступ» припала на 90-ті роки. Це ж була епоха, коли Чумак із екранів телевізорів «заряджав воду», Кашпіровський на відстані «робив операції» тощо. Тож і в нашій газеті теж була купа дутих сенсацій для читачів. Одного разу редактор газети Олександр Кривенко попросив мене організувати скандал, який би підняв наклад газети. Тираж і тоді був немалий – 90 тисяч примірників, але, скажімо, «Молодь України» мала мільйон, тож нам було куди рости. Я запитав Кривенка: «А якщо ми надрукуємо щоденник Роксолани, це буде скандал?» Він збадьорився: «О, чудово! А ти його маєш?» «Ні, не маю, але напишу», - зізнався я.
Та до всіх містифікацій я ставлюся виважено, тож спочатку в газеті з’явилася стаття про те, що десь у Сирії знайшовся рукопис Роксолани, який через Німеччину потрапив до України. А вже в Києві його відшукав поет Юрій Клен: він нібито ходив по квартирах репресованих письменників, намагаючись урятувати рукописи, та в одній із них знайшов того щоденника. Словом, історія виглядала правдоподібно. І ось розпочалася публікація щоденника. Я стилізував його під мову XVI сторіччя, описав пригоди Роксолани в гаремі. Вона, мудра і зваблива жінка, знала, як поводитися в ліжку і цим добиватися бажаних рішень від султана.
Надруковані в газеті відвертості обурили деяких читачів, котрі заявили, що українська жінка не могла робити такого неподобства, а якщо й робила, то не варто про це писати «у період становлення молодої Української держави». Словом, скандал удався і тираж зріс! Мене засипали листами. У більшості з них люди виказували подяку й підтримку на противагу стихійним протестам, які виникали під вікнами редакції проти публікації щоденника Роксолани. А одна жінка навіть написала: «Я двадцять років прожила з чоловіком і не знала, що можна таке виробляти в ліжку». Та все-таки «щоденники» довелося згорнути, бо вже й депутати почали втручатися.
Ол. Ол.: Чим іще після цього скандалу займався ваш відділ містифікації?
Ю. В.: О, моя фантазія працювала справно. Невдовзі я опублікував у газеті інтерв’ю з відьмою Іриною, яку вигадав. Вона розповідала, як можна когось зачарувати, причарувати, давала поради. Листи до редакції знову посипалися пачками. Навіть я перелякався, бо не знав, що з цим робити. Через редакцію люди просили звернутися до відьми – кожен зі своєю проблемою. Наприклад, один міліціонер написав нам і розповів, що кохає жінку, яку хоче бачити щодня, але вона його – значно рідше. Із того розлогого і патетичного листа було зрозуміло, що він її просто задовбав. Тож «відьма Ірина» порадила міліціонеру два тижні не дзвонити тій жінці і не зустрічатися з нею. Через два тижні у редакцію прийшов конверт від міліціонера, а в ньому двадцять доларів (на той час це були досить солідні гроші), значить, порада спрацювала.
Відвідувачі, які конче потребували допомоги відьми, приходили до нас і особисто. Тоді я вигадував, що вона «десь у поїздці, але все їй перекажемо, запитаємо, дамо відповідь». Історії з того виходили карколомні! Одна жінка на вдячність за те, що її доньку відвадили від фарцовника, привезла ящик коньяку! Я зрозумів, що в образі відьми можна непогано заробляти, але для цього доведеться кинути писати та зайнятися чаклунством. Тому знайшов чоловіка, який справді розбирався у зіллях, приворотах-відворотах, умів чарувати, переадресовував листи йому, але й редакції за цю авантюру якісь гроші «капали».
Ол. Ол.:Відомо, що ви були ще й головним редактором еротичної газети «Гульвіса». Ви самі її створили? Розкажіть про цю свою роботу.
Ю. В.: Я придумав назву, концепцію, зібрав колектив, а фінансував її видавець «Піраміди» Василь Гутковський. Попутно ми почали торгувати секс-іграшками, яких в Україні ще ніхто не мав. Був у мене сусід, який їздив до Польщі за огірками-помідорами, інколи і я їхав із ним. Спочатку ми заїжджали на склад, купували кілька ящиків тих сексуальних іграшок, а потім зверху засипали їх овочами – і так перевозили «контрабанду». Проте мені це швидко набридло. Я люблю щось вигадати, «розкрутити», а потім пустити на самоплив. Тож газета проіснувала всього три роки.
Ол. Ол.: Який проєкт був наступним?
Ю. В.: Ще до роботи в газеті, коли я не міг видавати своїх творів, бо писав таке, чого б у совєцький час ніхто би не друкував, зайнявся перекладами, писав літературні статті, розгромні фейлетони, в яких «стібався» з графоманів, а вони на мене скаржилися у партійні інстанції… Та одного разу я захопився кельтами, перекладав їх із англійської (власне, оригінали писалися давньоірландською, та щоб її вивчити, треба було витратити ціле життя). Невдовзі я увійшов у такий письменницький екстаз, що почав під виглядом середньовічних поезій друкувати власні. Так, написав цілу поему «Плач над градом Кия»! Написав і замислився, як її подати, під чиїм іменем? Тоді вигадав ірландського монаха Ріанґабара, котрий начебто побував у Києві саме тоді, коли орди Батия штурмували місто, і за враженнями створив цю поему. Її надрукували в «Літературній Україні», в журналі «Жовтень», що викликало неймовірний ажіотаж. Преса писала: це найбільше літературне відкриття після «Слова о полку Ігоревім»; монах Ріанґабар не лише ірландський, а й український поет, адже він жив тут, писав про Київ-град. Ніхто не припускав, що це містифікація.
Дмитро Павличко написав мені листа від видавництва «Молодь» і повідомив, що вони б хотіли видати поему окремою книжкою. Але поруч із моїм перекладом хочуть розмістити оригінал і власний переклад Павличка.
Ол. Ол.: Оце так пригода! І як вийшли із ситуації?
Ю. В.: Мусив знову щось придумати. Павличко попросив, щоб я йому надіслав оригінал і прозовий переклад. Ну, з другим було просто – я, так би мовити, розримував свою поезію. А ось із оригіналом виявилося складніше. Познаходив якісь ірландські тексти, позліплював їх докупи, вставляючи назви «Дніпро», «Київ» тощо. Пан Дмитро отримав ці матеріали, почав працювати з ними. Але… Це я не міг у ті часи навіть до Польщі потрапити, а він їздив по світу, і поїхав до Единбургу – столиці Шотландії, де живуть нащадки кельтів. Там потрапив на місцевий фестиваль, почав шукати знавців давньоірландської мови…
Ол. Ол.: І знайшов?
Ю. В.: Так, на мій клопіт, знайшов. Той чоловік подивився на тексти і сказав, що вони справді написані ірландською, але це точно не поема, а якийсь вінегрет. На тому ця моя авантюра скінчилася, окремою книжкою поема не вийшла.
Але я не зупинився, бо ж так збагатив ірландську літературу, треба було й українську збагатити! З’явилося бажання видати українську барокову поезію та поезію епохи Відродження. Вона потребувала перекладу, бо свого часу писалася латинкою, польською, давньоруською мовами. А потім подумав, що ж це коїться – повсюдно друкують поетів-чоловіків, а жінок останнім часом не спостерігається. Тож вигадав поетесу Анну Любовичівну й написав кілька віршів від її імені. Їх опублікували в антології «Пісні Купідона», бо це була любовна лірика. І що ви думаєте? До мене звернулися науковці, котрі захотіли написати про цю «барокову» поетесу. Я викручувався, як міг, вигадував байки про те, де взяв рукописи. Зрештою, довелося зізнатися, що Любовичівна – це я. Але вірші вже були опубліковані – мета досягнута.
Ол. Ол.: Ви й після цього продовжували розігрувати колег?
Ю. В.: Дуже рідко. Тоді вже мав можливість видавати власні книжки, написані ще у 70–80-х, збирав антології, писав нові романи. Видав два томи творів 322-х розстріляних або загиблих поетів, чимало з них знайшов у архівах, в тому числі і в російських, у журналах і газетах 20–30-х років, про багатьох із цих письменників загалу не було відомо. Цю роботу продовжую і зараз, бо знаходжу нові імена, які варто знати і пам’ятати. Зараз їх уже понад 400.
Ол. Ол.: Це дуже висока місія! Спасибі вам за таку колосальну роботу – повертати Україні імена її митців. До речі, я читала, що навесні 1974 року у вас удома з обшуком побували співробітники КДБ. Що вони шукали?
Ю. В.: Я мав багато різної літератури, в тому числі виданої в міжвоєнний період і під час війни у Львові. Показував ті книжки своїм однокурсникам (а вони ж були заборонені), і хтось із них «настукав». Люди з «органів» прийшли о восьмій ранку і пішли о восьмій вечора – порпалися у моїх книжках і рукописах, ще й мене забрали з собою. Мама дуже налякалася, думала, я вже не повернуся, бо її брата-студента у 1941 році замордували в застінках КДБ, і мої батько та дід сиділи у в’язниці – були в УПА. Але мене відпустили: на радість батькам пізно вночі я повернувся додому.
Якусь літературу в мене все ж вилучили, але нічого особливо підозрілого не знайшли. Були в деяких рукописах окремі фрази, що викликали сумніви у КДБістів, але довести їх вони не могли.
Ол. Ол.: Все ж цікаво, що то були за фрази?
Ю. В.: Ще коли учився в школі, ми з хлопцями створили свою таємну «Українську націонал-демократичну партію». Нас було четверо друзів, ми бавилися, наче нас хтось відстежує. Наприклад, перший, хто приходив до школи, зазирав у клас, ніби шукаючи шпигунів, потім чекав інших та подавав знак, що небезпеки немає, можна заходити. Крім нас, ніхто не знав, що відбувається. Я написав кілька «партійних» віршів і добре, що тоді позашифровував їх під переклад із чеської: слово «свобода» вживав, а «Україна» – ні. Там я написав фразу «Ми – сини Вазери» (це я так назвав Бандеру, нічого ліпшого не вигадав). Тож під час обшуку мене запитали, хто такий Вазера. Я відповів: «Якийсь чеський герой». А інтернету тоді не було, перевірити достовірність моїх слів вони не могли.
Ол. Ол.: Як ви вважаєте, письменнику легше розсмішити читача чи змусити плакати?
Ю. В.: Навіть не знаю… У моєму останньому романі «Наречена вітру» паралельно йдуть дві сюжетні лінії: сучасна – на окупованій території, та історична, яка стосується 1809 року, коли у Львові проголосили незалежне королівство Галіції і Лодомерії під протекторатом Наполеона. Колись давно прочитав про це, і тема мене зацікавила. Те королівство проіснувало всього пів року, але йому вдалося вибити австріяків із Галичини, створити власне військо тощо. Утім, як з’ясувалося, тодішні проблеми були ті самі, що й зараз: молоді чоловіки тікали в ліси, перепливали річки, бо не хотіли воювати. Досить невелика армія Галіції і Лодомерії все ж здобула кілька перемог.
У цей же час до Львова прийшли москалі, які були союзниками Наполеона (це вони потім із ним воювали). Власне, тоді росіяни мали допомагати йому бити австріяків, а насправді сиділи у Львові, пили, їли, не воювали, а лише відбріхувалися (ну, як завжди). Коли я читав тогочасні архівні документи, то сльози на очі наверталися. І я зрозумів істину: якщо автор, пишучи свій твір, сліз не проллє, то й читач не заплаче. Так само, якщо автору не смішно, не засміється й той, хто читає його книжку.
А події цього роману одночасно і смішні, й трагічні. Уявіть собі, Львів жив своїм усталеним життям, аж поки не прийшли московські «визволителі». Там описано, як офіцери виносили з квартир унітази, яких раніше ніколи не бачили, а їхні жінки, коли поселялися в захоплені квартири львівської інтелігенції, одягали на себе нічні сорочки та, приймаючи їх за вечірні сукні, йшли в театр. Сорочки були прозорі, під сподом виднілися потворні так звані «бархани» до колін… Видовище кумедне, чи неправда? Але це той випадок, коли «смішно, аж плакати хочеться». Спочатку читачі обурювалися: що цей Винничук понавигадував? Які офіцери з унітазами, які нічні сорочки в театрі?! Але тепер всі переконалися, що то реальні події, бо історія повторюється.
Ол. Ол.: Який ваш роман найбільш автобіографічний?
Ю. В.: У кожному романі є щось від мене. Бо автору зазвичай тяжко утриматися, щоб не написати хоча б якийсь епізод зі свого життя.
Ол. Ол.: Пане Юрію, ви – дуже авантюрна людина. Я читала, що ви побували в багатьох незвичних як для письменника професіях, працювали вантажником, фарцовщиком, навіть водили дам-ескортниць на побачення з багатими клієнтами. Потім цей різноманітний досвід описали у своїх творах. Зокрема, в романі «Діви ночі». Вам ця робота була потрібна, щоб грошей заробити, чи щоб написати достовірний роман?
Ю. В.: Було цікаво подивитися на різні середовища. Побачити життя повій, бо тільки так про них можна написати правдиво. Я навіть спілкувався з одним бандитом на прізвисько Муха, з нього теж писав негативного героя свого детективу. Така практика справді знадобилася для моєї літературної творчості.
Ол.Ол.: Ви ж іще встигли побувати актором у театрі «Не журись!»
Ю. В.: Так, навіть у Кракові виступав. Ми тоді всю Польщу об’їздили зі своєю виставою. Це був 1989 рік.
Ол.Ол.: Чи комфортно почувалися на сцені, відчували, що театр – це ваше?
Ю. В.: У мене були акторські дані. Я грав роль пришелепкуватого партійця, який приймав і затверджував програму кабаре (так дійсно велося у радянські часи). Нібито переглядав концертні номери, критикував їх, і це було смішно. До слова, квитки на нашу виставу розкуповували заздалегідь, вільних місць не було. Наприклад, я створив п’єсу «Картотека пана Базя» і грав головну роль – пана Базя. Він мав картотеку дівчат і хлопців на виданні та міг звести кого завгодно з ким завгодно. Коли театр Заньковецької поставив цю виставу, вона йшла упродовж двох тижнів по дві вистави щодня при переповнених залах – такою була популярною. Але ж у 90-роки все пішло на спад, театр також.
Ол.Ол.: Я читала, що Агата Крісті тривалий час не мала окремого робочого місця: писала свої детективні романи – світові бестселери – у спальні за вмивальним столиком або на краєчку обіднього. Цікаво, а яке робоче місце у Юрія Винничука?
Ю. В.: Коли я втік із Івано-Франківська до Львова (бо мене діставали КДБісти), то деякий час жив на квартирі. Від родичів приховував, що був тоді безробітний, і робив вигляд, нібито кожного дня о пів на дев’яту йду на роботу. Насправді я йшов у бібліотеку ім. Стефаника, писав там. Пригадую, у бібліотеці було тихо, спокійно, мені там добре писалося. Зараз живу у Винниках під Львовом, маю триповерховий будинок і працюю в кабінеті на третьому поверсі – то мій Парнас. Для мене це «намолене» місце, де одразу з’являються свіжі ідеї, нові сюжети, цікаві думки. Зізнаюся, місце роботи для мене має значення. Їздив і їжджу по закордонах, часто бував на різних резиденціях, але там мені не пишеться. Якось мандрував разом із Андрієм Курковим (ми написали спільний роман), то він де сяде, там і пише: у поїзді, в літаку, в кав’ярні. Я так не вмію.
Ол. Ол.: Чи даєте собі завдання: маю написати ось таку кількість сторінок у день?
Ю. В.: Ні, ніколи. До того ж, коли почалася війна, пережив важку кризу, зовсім нічого не писав. І щоб не здуріти, взявся перекладати англійську готичну вікторіанську прозу. Переклад мене заспокоював, я ніби опинявся в іншому вимірі. А коли від початку війни минуло пів року, зміг зібратися та почати знову писати. Утім, не все. Повернувся до детективу про журналіста Криловича. Це роман із продовженням, уже видано чотири томи, зараз працюю над п’ятим.
Ол. Ол.: Чи до війни переживали творчі кризи або вигорання?
Ю. В.: Вигорання не було, інша справа, що у 90-х роках, коли книги не друкувалися, я мало писав, бо відчував якусь апатію від того, що відбувалося. А вже у 2000-х надолужив роботу, бо мав багато цікавих задумів. У мене лежав цілий стос рукописних романів, розпочатих ще у 70–80-ті роки, фрагменти яких я потім використовував. Скажімо, коли писав роман «Аптекар», згадав, що в одному з розпочатих творів є образ ката – людяного й симпатичного, тож я його ввів у свій новий роман. І такі приклади непоодинокі.
Ол. Ол.: Чи всі ваші романи, написані до 2000-х років, вдалося видати?
Ю. В.: Так усі, але лишилися недописані. Я час від часу роблю ревізію в рукописах і передивляюся, що з того може стати в нагоді.
Ол. Ол.: Але ж часи й обставини змінилися, чи доводилося щось виправляти в тих романах, які довго чекали своє черги?
Ю. В.: Я їх повністю переробляв. Наприклад, коли видавав «Нічного репортера», то знав про описаний у романі період більше, ніж коли про нього писав. Тому багато чого змінив.
Ол. Ол.: Як вважаєте, українці – нація, яка читає, чи яка пише?
Ю. В.: Це тільки здається, що багато пишуть. Ось візьмемо найближчу до нас Польщу – там письменників значно більше, ніж в Україні. І наклади книжок великі, в нас такі рідко хто видає. У 20-х роках минулого сторіччя жило багато українських письменників, література квітнула, але їх розстріляли, тому не відбулася наступність поколінь. Якби комуністи не знищили літераторів, я би, скажімо, свого часу ще міг сходити на каву з Миколою Зеровим. Але всі талановиті автори загинули.
Ол. Ол.: Ви часто їздите за кордон. Чи бачите там українські книжки – і яких авторів?
Ю. В.: Ті самі: Андруховичі Юрко і Софія, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Андрій Курков, перекладений на купу мов, і я там теж є.
Ол. Ол: Чи могли б назвати прізвища молодих авторів, які вам особисто імпонують? І чи допомагаєте молодим літераторам?
Ю. В.: Я товаришую з Олександром Бойченком, Андруховичами, з Андрієм Любкою, якому допоміг надрукувати першу книжку. У Львові є мої підопічні молоді письменниці, котрі видали по своєму першому роману. Допоміг їм саме з виданням книжок: радив, у які видавництва звертатися. Наприклад, роман Вікторії Дудик увійшов до переліку найкращих творів минулого року.
Ол.Ол.: Знову процитую вашу статтю «Коли всі слова зайві». Ось що пише Юрій Винничук: «Для письменниць поєднати тихе сімейне щастя і літературу дуже важко. Дружина-письменниця не належить до омріяного уявлення про сім'ю в очах будь-якого чоловіка. Тому рідко яка письменниця несамотня або нерозлучена, неодружена двічі й тричі». Чому ви так вважаєте, прокоментуйте, будь ласка.
Ю. В.: Я не вважаю, а бачу по тих письменницях, який знаю. Історія літератури про це свідчить. Візьмемо українських класичних письменниць. Марко Вовчок спочатку мала чоловіка, потім кинула його і завела безліч коханців; самотньою була Леся Українка. Таких прикладів чимало. Чому? Бо літературі треба віддаватися повністю. Письменниці важко бути зразковою дружиною, тому що вона має багато читати й багато писати, а такі заняття далеко не кожного чоловіка задовольнять, хіба що він сам письменник.
Ол. Ол.: Що дають вам зустрічі з читачами? У яких країнах ви б іще хотіли побувати?
Ю. В.: Їздити просто так і будь-куди – без сенсу, бо забирає багато часу. Це якщо є нова книжка, яку треба презентувати, тоді інша справа. Побував із презентаціями в різних країнах, зокрема в Австрії, Швейцарії, Німеччині. Ми з Андрієм Курковим цілий місяць мандрували, коли вийшла наша спільна книжка. У Німеччині взагалі не відпочивали, щодня були в іншому місті. Лише одного разу «зависли» на три дні на фестивалі в австрійському місті Шпіці – над берегом Дунаю. Це маленьке містечко, де населення всього півтори тисячі, всі вирощують виноград і роблять вина. Причому в кожній садибі. А щоб не створювати конкуренції (бо ж усі свої!), на дверях пишуть розклад, в які саме дні можна купити вино тут чи там. Отож щороку в Шпіцу влаштовують фестиваль, куди приїжджають близько ста письменників, журналістів із різних країн. Але він абсолютно не цікавить самих мешканців, і ми «варилися» у власному соку. Утім, хоч відпочили.
Ол. Ол.: Пане Юрію, а чи можна сьогодні в Україні прожити з письменництва?
Ю. В.: Так, щоб прожити й не вмерти з голоду – можна. Але щоб купити машину чи поїхати на фешенебельний курорт – лише якщо твої твори перекладають за кордоном, де за презентації платять хороші гроші. А те, що отримую від українські видавців, – для підтримки штанів.
Ол. Ол.: Чи є у вас свій літературний агент?
Ю. В.: Ні. Якось у мене був австрійський літагент, який мав брати тридцять відсотків із проданих книжок, із прав на переклади. Але скрізь, де мене переклали в інших країнах, то це завдяки моїм особистим зв’язкам – в Ізраїлі, Болгарії, Америці. Зрештою, мені це набридло і я з тим агентом розпрощався.
Ол. Ол.: Як вам приходять ідеї сюжетів?
Ю. В.: По-різному. Скажімо, роман «Цензор снів», про події, які відбуваються перед війною і під час війни у Львові, Сопоті та інших містах, я написав несподівано для себе. До мене зателефонував Сергій Жадан і запитав, чи не хотів би я приєднатися до написання колективного роману. Ідея така: кожен із авторів матиме певний період, в якому відбуватимуться події протягом ста років. Він описав період із 1900-го по 1920-й роки, а я обрав собі 30-ті, тобто, писав після Сергія. Але його частина закінчувалася смертю головного героя. На щастя, у цього героя був син, тож я писав про нього. Таким чином написав сорок тисяч знаків, які від мене вимагали, але потім не міг зупинитися, бо мені дуже сподобався головний герой, причому негативний – підлий, але так барвисто в мене зображений, що я написав свій роман. Дехто з критиків каже, що він навіть крутіший, ніж «Танго смерті».
Також я писав повість для дорослих «Місце для дракона», а її ввели у шкільну програму восьмого класу. Тепер діти звертаються до мене через фейсбук і запитують: чому ви написали саме так, а не інакше? А я не знаю, чому! Бо написав ту повість іще в 1983 році й узагалі мало що пам’ятаю. Власне, то була сатира на совєтський час, коли переслідували й знищували письменників. Відповідно, головний герой – Дракон, помирає. А діти просять: перепишіть повість, щоб Дракон залишився живий.
Ол. Ол.: А й справді, чи виникало у вас бажання переписати якийсь зі своїх творів чи хоча би змінити закінчення?
Ю. В.: Щось переписувати мені не цікаво, краще писати нове. Утім, зараз готую до перевидання роман «Весняні ігри в осінніх садах» (він про мене особисто), то дещо доповнюю.
Ол. Ол.: Над чим іще працюєте зараз?
Ю. В.: Нещодавно вийшла моя книжка «Кнайпи Львова» – про ресторани, корчми, шинки міста з цікавими історіями. Одночасно пишу інші краєзнавчі рукописи, переважно про кримінальний світ старого Львова австрійських часів, навіть про тогочасних розбійників та бандитів, багато з яких були легендарними і стали героями міських балад (такі балади писали у Львові та Одесі). Я теж писав про них. Частина моїх розповідей була розміщена на сайті «Збруч», де я щотижня друкую статті. Крім того, в мене зібралися дуже цікаві матеріали для книжки про львівських повій, котрі, виявляється, мали свій сленг. Також закінчую п’ятий том детективу про нічного репортера Криловича: читачам цей персонаж подобається, вони не дають мені розпрощатися з ним і вимагають продовження.
Ол. Ол.: Деякі читачі вважають, нібито детектива Криловича Винничук писав із себе. Чи так це?
Ю. В.: Насправді першу частину роману я написав дуже давно, у 70-их роках минулого століття, тоді якраз зустрічався з дівчиною, котра курила. Ну, і я почав палити та «прищепив» цю звичку своєму Криловичу, хоча, взагалі-то, мої герої не палять. Певно, це все, що поєднувало мене з героєм мого детектива.
Ол. Ол.: Чи є у вас письменницькі забобони? Скажімо, не віддавати книжку до друку тринадцятого числа, не починати новий роман, коли затемнення чи місяць у повні?
Ю. В.: Забобонів немає, але є інше. Я можу наскільки зблизитися зі своїми персонажами, що починаю з ними говорити. А одного разу навіть закохався в героїню власної книжки – Юліану з романів «Аптекар» і «Сестри крові». Події відбуваються у вісімнадцятому сторіччі, Юліана видає себе за хлопця, бо хоче вступити в університет, у який дівчат тоді не приймали. Вона закохана в аптекаря, він їй симпатизує, а я як автор не даю їм зблизитися й сам себе запитую: чому? І раптом зрозумів: тому що сам у неї закохався! У третій частині роману все ж виправив це неподобство з мого боку, щоб дівчина не мучилася.
Ол. Ол.: Це просто містика! Ось про неї й поговоримо далі. Навіть у свої романи, написані на реальних фактах, ви як персонажів вводите чортів, відьом. Навіщо?
Ю. В.: Бо без них історичні романи неповні. Я читав хроніки Львова, де є свідчення людей, які з усієї тією нечистю спілкувалися, бачили її на власні очі. Вірю, що так і було, бо таке вигадати у приголомшливих деталях неможливо. Так само, як і всі наші святі бачили чортів, що їх спокушали. До того ж, у військах були відьми, котрі ворожили, наприклад, на вдалий чи невдалий похід. Тому ці дивні персонажі є практично в кожному моєму історичному романі.
Ол. Ол.: Чи доводилося вам використовувати штучний інтелект?
Ю. В.: Тільки одного разу, коли завершив антологію англійських перекладів і попросив у нього картинку на обкладинку. Він мене запитав, яку саме. Я відповів, що антологія називається «Жінка зі сну», описав її – і невдовзі отримав кілька варіантів ілюстрацій. Віддав їх у видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Малковичу. Тепер самому цікаво, чи обере Іван якусь із цих ілюстрацій, чи запропонує власний варіант. Цим наша співпраця із ШІ й обмежилася, бо що ще я можу в нього попросити? Написати за мене епізод твору? Мені це нецікаво.
Ол. Ол.: Якими мовами вже перекладені ваші твори?
Ю. В.: О, багатьма, довго перераховувати. Вийшла книжка навіть китайською, вона називається «Фантастичні світи Юрія Винничука». Думав, ну, тепер заживу – китайців же багато! Але щось вона слабенько продається.
Ол. Ол.: У передмові до роману «Арканум» є фраза, яка мені дуже сподобалася. Процитую: «Хто його прочитає – потрапить до раю! Поза чергою, але не раніше визначеного терміну. Тож я свою дорогу до раю вже проклав». Що ви мали на увазі?
Ю. В.: Ні, я не про себе говорив. Ця книжка ще з того періоду, коли доводилося «шифруватися». Тож я вигадав дивну країну Арканум і події в ній. Там досить непрості для читання тексти, не кожен читач їх подолає. Тому я образно сказав: хто прочитає – потрапить до раю.
Ол. Ол.: Ваша праця гідна і раю, і любові читачів. Тож дякую вам за неї і за цікаву розмову.
