Посестри. Часопис №143 / Українські читання. Уривок четвертий

Сучасність досить регулярно знайомить нас із просторами, до болю знайомими з далеких часів. Це стає зрозумілим, коли читаєш антологію «Нова українська драматургія. В очікуванні Майдану», упорядковану Анною Корженьовською-Бігун та Андрієм МосквінимNowy dramat ukraiński. W oczekiwaniu na Majdan, t. 1, wybór, wstęp i red. Anna Korzeniowska-Bihun i Andriej Moskwin, Katedra Studiów Interkulturowych Europy Środkowo-Wschodniej, Warszawa 2015. [1]. Антологію супроводжують есеї авторів збірки, які важливі хоча б тому, що українська драматургія порівняно мало відома в Польщі і, наскільки мені відомо, п’єси, написані в наш час, не представлені в польських театрах. Однією з них є драма Наталії Ворожбит «Вій», про яку ми можемо прочитати у вступному слові Андрія Москвіна: 

Завдяки п’єсі «Вій» читач може зануритися в атмосферу автентичного українського села на Полтавщині, куди приїжджають двоє молодих французів, Лукас і Даміан. Разом із ними польський читач отримує змогу повернутися в часи, коли по дорозі, бувало, зустрічався чорт, а жінки нерідко займалися чаклунством (відьом у селі поважали). Вони також мають можливість дізнатися про весільні й похоронні обряди, характерні для цього регіону. Комедія та комічні ситуації чергуються тут із драматичними. Жива і колоритна мова персонажів викликає захоплення. Текст нагадує кіносценарій: кожна деталь (а їх дуже багато!) промальована і подана з великою точністю. 

Пишучи про твір Наталії Ворожбит, не можна оминути увагою літературне коріння цієї драми, тим паче, що хоча воно й має російську мовну версію, насправді походить із українського фольклору. Адже «Вій» – це назва великого і добре відомого кожному росіянину оповідання Миколи Гоголя. Автор «Мертвих душ» – коротко кажучи – розповідає про мандрівку степами трьох українських семінаристів, один із яких опиняється під владою відьми. Наскільки важливим є цей твір, свідчить уривок із сучасної поеми «Тридцять сьомий трамвай» (поема, яка повертає сьогоднішню росію до часів Великої чистки) поета Олександра Тимофєєвського: 

Живі, крізь Вія царство підземне,  

Повземо назад. В каламоку,  

Дні майбутні – це час, що минає даремно,  

А близьке віддаляється крок за крокомПереклад із польського перекладу Лешека Шаруґи.[2]. 

Сам Гоголь для росіян є одним із тих письменників, які проводять основну лінію скептичного дистанціювання від самодержавства. Лишень сучасники ставилися до нього як до «хохла», добродушно поплескували по плечу як... українця. Він дебютував збіркою українських оповідань, щоправда, написаних російською мовою. 

Та й узагалі, тема «Гоголь в Україні» вимагає серйозного есею: тут достатньо сказати, що драма Наталії Ворожбит, безумовно, свідомо відсилає до Гоголя, а нещасні французькі прибульці в її творі – це відповідник гоголівських семінаристів із «Вія». І про це варто нагадати польському читачеві. Щодо фольклору, який справді відіграє важливу роль у цій п’єсі, то слід підкреслити, що в Україні – на відміну від Польщі – він досі надзвичайно важливий і є однією з основ переосмисленої ідентичності: можливо, саме тому авторка з такою увагою ставиться до деталей. І варто додати ще одне: і в Білорусі, і в Україні, і в росії все ще живе тло для людського існування у вигляді всіляких привидів, чарівниць, відьом та інших схожих персонажів – своєрідне «язичницьке» відлуння, присутнє також і в литовській культурі. І саме тому – з акцентом на «також» – п’єсу української письменниці варто прочитати, а, можливо, навіть поставити у Польщі. 

Підзаголовок антології: «В очікуванні Майдану» здається особливо актуальним. Адже в Україні, на мою думку, питання культурного самовизначення є не менш важливими, ніж політичні проблеми. Фактично, антологія охоплює твори, написані між двома Майданами – Помаранчевою революцією і тим, із яким ми зіткнулися наприкінці 2014-го – на початку 2015 року. Якщо перший мав поверхнево політичний характер і закінчився напівуспіхом, то другий – це вже значною мірою творчість тих молодих людей, які вступали у доросле життя, усвідомлюючи цей напівуспіх, що згодом призвів до поразки: саме їхня позиція розбудила нову Україну, присутню не лише в уяві інтелектуальної еліти, а й у широких верствах громадськості.

Тому «проміжний» період є надзвичайно важливим часом, протягом якого проводилася непомітна робота, спрямована на те, щоб прищепити суспільству почуття громадянськості на основі вже пробудженої національної гордості. І якщо уважно прочитати драми, що увійшли до збірки – окрім Наталії Ворожбит, це також п’єси Павла Ар’є, Олександри Громової, Неди Нежданої, Сашка Брами та Дена Гуменного, – то це питання, вписане в повсякденне життя, але й у життєвий досвід (наприклад, участі у афганській війні: тут варто підкреслити, що для багатьох громадян колишнього Радянського Союзу термін «після війни» не означає, як у польському випадку, Другу світову війну, а саме афганську війну, не менш травматичну, ніж війна у В’єтнамі для американців).

Тому добре, що автори антології не піддалися легкому пориву представити твори про гарячу сучасність, про що пише Корженьовська-Бігун: «У нас була спокуса повністю присвятити цю антологію української драматургії творам про Майдан та українсько-російську війну. Однак після палких дискусій ми вирішили включити до неї драми, не пов’язані з останніми подіями, і що вони мають висвітлювати різні теми в різних стилях, а автори представлятимуть молоде та середнє покоління, драматургів». І це правильно. Тим паче, що в такий спосіб вдалося показати багатоголосся України, що у випадку драматургії має фундаментальне значення.