Посестри. Часопис №141 / дифракція

коли пообідній час мілкий

врешті розкривається

цвітом вечоровим –

тоді прийдіть до нас

найкоротшим зі шляхів

 

коли все вбирає ніч у свої шати –

зітріть нам із облич доспілу старість

і лики наші поночі

не стануться камінням

 

коли змарніє тьма

і закриється у собі світло –

зовіть нас

елегійними піснями

 

зовіть нас

бо ми уже забули

хто зробив нам наші силуети

 

зовіть – і поміж зламів скель та пилу

ми подаруємо їх вам

 

по срібняку – на кожне око

по мові – в кожен рот

по пам'яті – часом спопелілій

 

і хай так буде

як було завжди

 

ті що йдуть

нехай нічого не візьмуть

відправляючись в ніщо

 

а ті кого чекають з пустоти

нехай пусті приходять –

і вдягаються у те

що із себе без жалю

знімає кожен

з нас