Посестри. Часопис №140 / Бачити поетичне у повсякденні

Ядвіга Маліна, поетка й авторка повісті, народилася та виросла у селі. Навіть ставши відомою, вона не переїхала жити до міста. Каже, таке їй навіть на думку не спадало, бо село – це її місце сили, і найкращі вірші народжуються саме там. 

Олена Олійник: Пані Ядвіго, чи пам’ятаєте, у скільки років написали свій перший вірш? Про що в ньому йшлося і хто першим його прочитав?

Ядвіга Маліна: Свій перший вірш я написала у 14 років. Пам’ятаю це, бо якраз тоді в школі ми вивчали «Пана Тадеуша», і я булав захваті від ІнвокаціїІнвокація – одна з найважливіших частин офіційного середньовічного західноєвропейського документа, важливість якої прослідковується аж до кінця XVIII століття. Вона базується на зверненні до Вищих Сил, Господа або інших святих, практикувалася як у християнських, так і в деяких мусульманських державах. У тогочасних правителів існувала думка, що Божественний додаток додає їхнім указам додаткову легітимність на рівні з юридичною силою.[1]. Захоплена Мілошем і Ясножевською, в юності писала переважно про кохання. Так тривало кілька років, потім я трохи зміниласвою поетичну тональність та перейшла на інші теми. Першою мої вірші прочитала видатна дитяча письменниця Данута Вавілов. Саме вона вирішила, що їх треба показати світові. Так завдяки їй я пов’язала своє життя з літературою.

Ол. Ол.: Певно, для цього ви здобули філологічну освіту? Принаймні в Україні більшість майбутніх літераторів  навчаються саме на таких факультетах.

Я. М.: За фахом я фотографиня, але ніколи не працювала у цій професії. Моє життя пов’язане з літературою вже тридцять років. Я пишу, редагую книжки, проводжу інтерв’ю, майстер-класи, готую зустрічі, а також проваджу громадську активність. Останнім часом багато співпрацюю зі Спілкою письменників Польщі у Кракові.

Ол. Ол.: Що вплинуло на ваше рішення стати поеткою?

Я. М.: Якщо говорити про зовнішні впливи, то місце, де я живу, безумовно, цьому сприяло: моє село, яке додало мені уяви й сили. Значну роль у моєму житті також зіграла прабабуся Розалія, яка першою описала мені світ. І зрештою, як я вже згадувала, познайомилася з Данутою Вавілов, котра підтримала й надихнула. Так почалася моя письменницька пригода.

Ол. Ол.: Які ваші найяскравіші спогади дитинства? Чи виникали думки переїхати із села в місто?

Я. М.: У мене було гарне дитинство, яке я раз за разом фіксую у віршах. Пам'ятаю багато подій. Люди і тварини. Літні ранки, червневі ночі. Розмови за кухонним столом. Робота на фермі. Наші корови, кури та собаки. Ми жили бідно, але були найкращими, найріднішими одне для одного. Найдобрішими. Село, в якому я зараз живу, вже інше, але я все одно його люблю. Не думаю, що змогла би жити в місті, хоча дуже люблю Краків. У мене там свої місця, робота і друзі. Проте кожен день я живу серед лісів і пагорбів, у місці, де народилася. Це дуже важливо, це формує мене. Я би, мабуть, померла без свого села. З цього місця черпаю силу і радість життя. Тут також моя сім'я, яка для мене дуже важлива, могили близьких і церква…Словом, усе, що мені потрібно в житті.

Ол. Ол.: Ви по-новому осмислили село в польській культурі. Тема села у вашій поезії – це те, що ви особисто пережили й відчули?

Я. М.: Це моя приватна міфологія, іноді не зовсім укорінена в конкретних подіях. Насправді, це результат мого досвіду, того, чим я жила і живу, але це також і про долю інших людей, природуй тварин. Це нескінченне натхнення!

Ол. Ол.: У Ваших віршах немає помпезності. Ви створюєте зворушливу й проникливу поезію із повсякдення…

Я. М.: Дякую!Приємно, що ви саме так читаєте мої вірші. Я намагаюся писати максимально чесно, не брехати. Поезія не терпить брехні, не любить блиску, дешевої вистави або дріб’язку. Поезія повинна говорити простою мовою, щоб її зрозуміли. Я будую свої вірші на емоціях, спалахах пам’яті, митях. І при цьому особливо не розмірковую, чи вигідний такий спосіб написання, чи ні, – я просто пишу.

Ол. Ол.: Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність у Краківському відділенні Спілки письменників Польщі та проєкти, які ви там реалізуєте з колегами. Зокрема, про «Літературну платформу».

Я. М.: Спілка та «Літературна платформа» – це два різні види діяльності. У Спілці письменників я допомагаю організовувати заходи, контролюю заявки на підтримку письменників та іноді редагую книжки. «Літературна платформа» –спільна робота з Краківською бібліотекою, з якою я співпрацюю вже п’ять років. Там ми з колегами навчаємо писати молодь, радимо, де шукати натхнення, що читати, як залишатисяв літературі. Ці заняття дуже популярні. Також запрошую до участі як менторів відомих письменників. У нас були, серед інших, Юстина Баргельська, Войцех Боновіч, Якуб Корнхаузер, Адам Відеман, Юстина Соболевська, Юзеф Баран, Еліза Концка... Список дуже довгий.

Ол. Ол.: Тож ви проводите майстер-класи для поетів-початківців. Чи відкрили якісь нові імена?

Я. М.: Так, і саме це робить мене щасливою. У кількох людей, які приходили до нас на заняття із зошитом у руках, сьогодні вийшли перші книжки, а є й ті, кого вже прийняли до Спілки письменників. Приємно спостерігати, як вони будуть свій шлях у літературі.

Ол. Ол.: Скільки у вас надруковано збірок і яка з них вам найближча?

Я. М.: Я видала сім книжок поезії і дві добірки віршів, у тому числі одна з книжок вийшла торік в Україні – «Не плач, синку, це лише світ» (видавництво «Крок», Тернопіль). Усе це завдяки перекладачці Олесі Мамчич та очільнику видавництва, поету Юрію Завадському. Для мене це була велика радість і честь. Напевно, я не можу сказати, яка з моїх книжок мені подобається найбільше, але те, що під час війни мої вірші переклали й видали українською, є абсолютно надзвичайним.

Ол. Ол.:Нещодавно ви почали писати прозу. Як відчувате, що вам ближче – поезія чи проза?

Я. М.: Поезія для мене завжди буде на першому місці. З неї все почалося, завдяки їй моє життя таке, яким воно є, я зустріла багато чудових людей, змогла побувати в місцях, про які навіть не мріяла. Однак думаю, що наразі проза на деякий час заповнить моє життя. Тепер, коли у видавництві «Cyranka» вийшла моя перша повість «Przysłona», я вирішила зосередитися на написанні прози. Ще не знаю, як довго триватиме ця пригода, втім, я щаслива, що відчуваю щось нове. Інші читачі, нові емоції… Мені цікаво, як воно вийде. Далі планую видати збірку оповідань.

Ол. Ол.: Чи вплинула війна в Україні на вашу творчість і творчість ваших колег?

Я. М.: Звичайно. Ми не можемо зрозуміти й усвідомити зло, яке прийшло на українську землю. Ця війна – зараз, у XXI му столітті, посеред Європи, – є неймовірним кошмаром, з яким неможливо примиритися. Багато моїх колег пишуть про цю війну. Ми залишаємо свідчення, тому що це також роль літератури. Ми дивимось на те, що відбувається в Україні, зі страхом, але й із надією. Допомагаємо, чим можемо. Ми молимось за вас. Кожен день я думаю про те, що відбувається за нашим східним кордоном, і вірю, що ви виграєте цю війну, що добро та правда переможуть, а злочинці (особливо той, головний) будуть покарані. Темні часи мають минути, я вірю, що ви вийдете з них іще сильнішими. Від усього серця бажаю цього Україні.

Ол. Ол.: Пані Ядвіго, ви маєте багато літературних нагород. Що вони означають для вас?

Я. М.: Визнання та нагороди – це приємно, але справді важливі можливість творити, свобода, яку дають мистецтво та література. Можливість працювати – це найбільша нагорода для мене. Я ціную кожен день, своє здоров'я і силу, що дозволяють мені писати. Це мої найбільші скарби.

Ол. Ол.: Яка, на вашу думку, головна роль поезії?Вона має виховувати, відображати реальність чи дарувати задоволення?

Я. М.: Я дуже серйозно ставлюся до літератури. Насамперед це має бути свідчення того часу, в якому я живу. Звичайно, література також може виховувати та розважати, чому б і ні, але моятворчість– це акт розмови про стан душі, стан світу, а не гра слів. Не кожен любить і читає вірші, але важливо, щоб для тих, хто їх читає, вони були розрадою в часи лиха, додавали мужності та впевненості, наголошували, що варто бути доброю, чесною людиною, бо зло одягає на себе різні маский обманює дешевими дрібничками.

Ол. Ол.:Поділіться, будь ласка, найближчими творчими планами.

Я. М.: Зараз я зосереджена на популяризації повісті «Przysłona», хочу, щоб книжка дійшла до читачів. Відтак почну працювати над новими оповіданнями, і, сподіваюся, вони колись будуть опубліковані. Також я хотіла б через два роки видати ще одну збірку віршів.

Ол. Ол.: Що ви найбільше цінуєте в людях?

Я. М.: Доброту, чесність, відповідальність, правдивість. Знаю, що це звучить досить пафосно, але не шукаю в іншій людині надзвичайних якостей. Я шукаю лише простоти та чесності. Сьогодні у світі все трохи перебільшене, всього занадто багато, занадто голосно звучить. Мене це не цікавить. Я люблю спокій і тишу. Я дивлюся на життя трохи відсторонено. Люблю людей, але знаю, що зло ніколи не спить. Треба бути обережними. Читання книг відкриває очі на багато речей, тому диктатори бояться письменників, бояться краси.

Ол. Ол.: Дякую вам за цю щиру розмову. І дякую за вашу творчість. Вона справді дуже світла і співзвучна мені, розраджує та пробуджує найкращі спогади. Натхнення вам.