Посестри. Часопис №137 / Коли закінчиться війна
Отже, дивись: у мене є пляшка шампанського і пісочне печиво в пакетику з логотипом польських авіаліній. Тут нічого не змінилося за цей рік. Той самий весняний Лондон – навперемінно сонячний і похмурий. Той самий сірий ковролін на підлозі, двері до чотирьох готельних кімнат і ще одні – пожежні, – які ведуть до сходового майданчика. Табличка з моїм іменем так само біля одних дверей, щоправда, поруч із твоїми – якесь інше ім’я, але я відразу його зняла – відчуваю, як ти мені підморгуєш і тішишся з усіх цих витівок. Я завжди швидко хмелію від шампанського, але цього разу дозволяю його іскрам умить проникнути в мій мозок і зняти напругу – від цієї довгої дороги і від цього повернення у простір, де все й далі так само і де вже ніколи не буде так, як було колись.
Ти розливаєш шампанське у склянки, які знаходиш біля дзеркала у ванній, – я в такі зазвичай ставлю зубну щітку і пасту. Перервала тебе на розкладанні речей з валізи – до косметички із зубною щіткою ти ще не дійшла, але вже дістала і почала розвішувати на плечиках привезені сукні. «Ну, звісно, – завважую я. – Всі чорні й темно-сині». Ти мені розповідала, що в якийсь момент пообіцяла собі носити лише чорне й темне, доки не закінчиться війна. «Але не думай, що я така безнадійна, – ти завжди так відповідаєш на мою іронічну посмішку й дістаєш білу весняну накидку – серед плечиків із розвішаними на них чорними довгими сукнями ця накидка здається мені твоїм довгим світлим волоссям, яке завжди вирізняється на тлі темних убрань. «Ну так, звісно, біла накидка рятує ситуацію». Ти відразу ж берешся показати мені, що я не права, і знімаєш свій чорний дорожній костюм, щоб одягти нову сукню з білою накидкою. Бачу зі спини твоє молочне тіло з гострими ребрами і ключицями, і чорну мереживну білизну – таку ж контрастну до твого світлого волосся і незасмаглої шкіри. «Знаєш, – кажеш, застібаючи дрібні ґудзики аж під шию, – одна моя подруга колись потрапила в аварію, і, приїхавши в лікарню, я побачила її непритомну на ліжку – у неї був чорний бюстгальтер і червоні трусики. Я тоді подумала, що ніхто не знає, що й коли з нами станеться і яка думка застрягне у когось у голові, коли нас побачать непритомними в реанімації, тому я принципово ношу лише білизну одного кольору». Я хвалю твою білу накидку і знімаю на відео, як ти кружляєш у ній довкола мене, позираючи у велике настінне дзеркало.
«Бачиш, у мене з’явилася перша носогубна складка», – показую тобі, коли ми вдивляємося у дзеркальні відображення одна одної. Ти запевняєш, що нічого не бачиш. За цей рік вона стала ще чіткішою. Я й далі розглядаю її щоранку і думаю, що з роками у мене додаватиметься нових зморшок і складок, а твоя шкіра буде все такою ж молочною і бездоганною, як на всіх тих твоїх світлинах, які опублікували провідні іноземні медіа – в той день, коли все сталося. Але якщо по правді – ти не надто переймалася всіма цими жіночими «штучками».
Пригадуєш, як в іншому місті і в інший час я написала тобі, що терміново потребую чогось гарного і спонтанного – і ми пішли в магазин одягу, який того ж ранку трапився мені в інстаграмі. Я набрала жмут сорочок, спідниць і штанів на примірку, ти присідаєш на фотель і говориш, що твоя роль – оцінювати збоку і фотографувати красу. Я кручуся перед дзеркалом і перед тобою, думаючи, що одягу у мене вдосталь, але як добре отак разом перемíряти все на світі і взяти ще одну насправді ж непотрібну білу сорочку, але сьогодні вона мені личить, і її роль – зберегти для мене цей наш день разом. Це важливий жіночий ритуал – обирати і приміряти на себе інші версії себе, які насправді можуть виявитися ще однією чорною сукнею чи білою сорочкою, але потрібно саме в цей момент вірити, що ти зважуєшся на рішучу зміну і відкриття нової себе. Доки я розраховуюся за нову себе у ще одній білій сорочці, ти проходиш знову повз вішаки з одягом і повертаєшся на касу з двома чорними сукнями і довгою помаранчевою лискучою спідницею: «Щоб ти не думала, що я безнадійна», – кажеш ти звично й обіцяєш, що одягнеш спідницю в котрийсь із особливих святкових днів. Я ніколи не бачила тебе в ній, але це не має значення: ти завжди була готова до змін – навіть без попередньої примірки.
Ми вже випили по дві склянки шампанського, нафарбували губи моєю червоною «маківською» помадою, мені треба йти розкладати речі й поспати після двох днів дороги, а у тебе сьогодні побачення з власним чоловіком – уперше в Лондоні. Але я сиджу на підлозі у твоїй кімнаті, п’ю шампанське, заїдаючи його крихким печивом, і думаю, що ось ця наша звичка сидіти на підлозі плече до плеча, хихотіти, говорити напівшепотом, пити малими ковтками алкоголь і відчувати, як тілом розходяться іскри, – це у нас із перших днів і вечорів вторгнення, які ми часто проводили в коридорі, сидячи на наших спальних мішках, перечікуючи тривогу і ділячи десь раніше заникану тобою пляшку вина чи ігристого. Ми любимо сидіти на підлозі, бо вона дає нам опору, а ще краще, щоб поруч були дві міцні стіни, тому ми відчуваємо ще й безпеку, і обов’язково – червона помада, бо вона, казала ти в ті дні й вечори, допомагає нам пам’ятати, що ми живі. І ось ти у своїй білій накидці і з червоною помадою на губах обіймаєш мене і вислизаєш крізь пожежні двері на сходовий майданчик.
Наступного ранку я стукаю у твої двері і говорю, що сьогодні Великдень і ми маємо піти у храм. Ти розтріпана і в чорній короткій футболці, але я знаю, що тебе не розбудила. Знаю, що ти ще довго щось писала, розбирала документи і записи, а потім до ранку не могла заснути – і знову взялася за роботу. Ти говориш, що ти невоцерковлена, тому йди краще без мене, але я кажу, що так повелося з дитинства – цього дня мені потрібно бути поміж інших, і ще важливо прийти в храм якомога раніше, щоб хоча б у цьому ранньому прокиданні було трішки жертовності, чогось, що ми зробили, долаючи себе.
«Хотілося б нарешті трішки менше жертовності, – кажеш ти, – але це не в нашому поколінні», – і йдеш вмиватися і прасувати одну зі своїх чорних суконь. У нас немає спечених власноруч пасок і блискучих крашанок, але я все ж учора ввечері купила в цілодобовому супермаркеті великий мафін – сьогодні це наш із тобою великодній хліб. Найближчий храм до нас католицький, зранку на службі у ньому геть мало людей, мені бракує радісного рефрену «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав», але я намагаюся віднайти для себе таку обов’язкову цього ранку радість – у тому, що крізь склепіння храму пробивається так багато весняного світла, що оргáн заповнює собою кожну мою клітину і поєднує мене з чужими людьми навколо, що ми прийшли сюди вдвох, що в моїх руках зовсім не схожий на паску і вже трохи розкришений мафін, але мені подобається, що ми наділили його сьогодні такою важливою роллю. Ти нагадуєш мені пошепки, що це все ж не твоє і що добре вже було б піти знайти нарешті каву. Священник, десь згори, звідки до цього лунав оргáн, завершує службу промовлянням Our Father, who art in heaven і далі просить усіх молитися за ті країни, де нині тривають війни і конфлікти. Він починає перелічувати знайомі і ще не знані нам держави – і ти раптом береш мене за руку, і я без слів розумію, що це означає. Нам обом страшно, що він не назве сьогодні нашу країну – пташку із загроженою лівою лапкою; що він забуде про неї, намагаючись не проґавити в переліку, виписаному в стовпчик на листочку, всі інші місця, де нині теж багато болю і смерті; що він не помітить нас з тобою – двох українок, які прийшли у католицький храм у православний Великодній ранок отримати трохи надії, крихкої, як мафін із супермаркета. І коли голос згори вже наприкінці додає And especially please pray for people in Ukraine, – ми плачемо з тобою навзрид, відчуваючи велику справедливість у тому, що в такий день і Бог десь там нагорі разом зі священником і оргáном, і згорьована Марія, і воскреслий Ісус пам’ятають про нас.
«Що ти будеш робити, коли закінчиться війна?» Я все ж таки відриваю тебе знову від роботи і вмовляю на ще один переступ – ми йдемо в Гайд-парк – гуляти і підставляти обличчя першому сонцю, як це роблять звичайні люди у звичайний недільний квітневий день. Ми купили в кіоску найдешевші суші, розлили в термочашки з Лондонської бібліотеки біле сухе з готельних холодильників – і дивимося, як до берега повільно і статечно підпливають доглянуті лебеді. Уже за мить їх відлякують грайливі пси і діти, яких уперше вивели на вулицю без зимових дутих комбінезонів.
Від води холодно, тому ми кутаємося в один на двох кашеміровий шалик. Ця картина з лебедями, собаками й особливо дітьми раптом підіймає на поверхню відчуття, яке завжди з нами, – двох паралельних реальностей, які не перетинаються, – і я запитую тебе, вдивляючись у холодне, попри сонце, водне плесо: «Що ти будеш робити, коли закінчиться війна?» Ти без пояснень розумієш, чому так раптово від суші й замилування дітьми і лебедями ми знову переходимо до війни. Ти говориш, що не знаєш. Колись знала – на початку. Знала і відчувала, що ось-ось – і повернеться все, як було раніше. Все, що ти любила. Все, що було важливим. Зокрема, прогулянки з сином біля озера, де плавають лебеді. Але зараз, коли ця відстань між до і після розтягується і витоншується, ти вже ніби й не пам’ятаєш, що було раніше, уже все розгубила і так багато втратила. «Тому я думаю, – кажеш ти, – що вже назавжди ми такі й будемо – розкришені й потріскані. Через це десь там попереду я не бачу свята й салютів, бачу, як ми плачемо і міцно обіймаємо тих, хто поруч. Тих, хто досі поруч. І ще одночасно зберігаємо, щоб не забути, і вчимося не помічати діри на наших будинках і в нас самих – як на стінах Музею Вікторії і Альберта, повз які ми сьогодні проходили».
На виході з парку показую тобі скульптуру лебедя, в підніжжі якої виклали металеві пластини з іменами померлих і словами, які важливо сказати їм наостанок. Найчастіше пишуть про любов, яка не минає, просять пробачення, перелічують рідних, чиї серця тепер розбиті, дякують тим, «хто йшов поруч у дощові й сонячні дні». Ти говориш, що це чудова традиція, і просиш її запам’ятати: «Нам потрібно буде багато ідей і простору, щоб назвати кожне ім’я».
«А знаєш, – кажу я, слухаючи твої думки про той день, коли все закінчиться, – в дитинстві я хотіла мати такий особливий килим-літак, на який зможу вмістити всіх, кого люблю. І там, на цьому килимі-літаку, з ними ніколи нічого не станеться. Ані пекуче сонце, ані руйнівна злива. Ані війна, ані смерть. Я досі уявляю цей килим-літак і думаю про всіх людей, яких я на ньому збираю і які житимуть вічно. For ever and ever. Amen».
Останнього дня я вилітала з Лондона раніше за тебе. Я знаю, що ти знову допізна працювала, але цього разу випила снодійне і мала заснути. Стіни в готелі тонкі, і я намагаюся нічим не гримнути, щоб тебе не розбудити. У мене в холодильнику лишилася ще одна маленька пляшка шампанського і половина нашого великоднього мафіна. Виходячи до ліфта, кладу їх під твоїми дверима і лишаю у прямокутнику для імен записку зі словами «Обіймаю тебе, Пташко».
Вставляю тепер такий самий напис поруч із твоїми зачиненими дверима. Шампанське розтеклося в мені дрібкою тепла й печалі. Струшую сльози й крихти печива, що розкришилися, мов пісок, на мої пальці й червоні губи.
Лондон, січень 2024
