Посестри. Часопис №135 / Нерухомість. Уривок ІІІ
Наступного дня вона й справді зателефонувала до колеги зі спільних університетських кіл, нахвалювала сором’язливу ввічливу дівчинку, одразу видно – порядна, така рідкість в наші часи. Так-так, підтримав Борковський. Дійсно. Дуже хороша у вас випускниця. Розумна.
– Ми взагалі-то ніколи настільки калорійно не снідаємо, – виправдовувалася пані Борковська та ставила на стіл млинці, тости та масло, аґрусове варення, нарізану шинку. – Але пані така щупленька, що в мені прокинувся материнський інстинкт, або вже, напевно, бабусі?.. Так, моя дорогенька, з нас уже пісок сиплеться.
Як писав Мілош, ależ nie każdemu zdarza się prawdziwa starość…
– Jej właściwe jest rozpamiętywanie cielesnej pychy, – підхопив професор і торкнувся сухої руки дружини. Він акуратно, не зачіпаючи стінки, розмішав цукор і відклав ложечку. – Як просовується ваша робота?
– Насправді спочатку ми навіть не уявляли обсягу. Я була впевнена, що до моєї роботи поки що може належати лише обробка даних, пов’язаних із переміщеннями початку дев’яностих, початку четвертої хвилі. Але ця стипендія відкрила можливість долучитися до більшого важливого проєкту. Він називається Others: Who We Are. Передбачається вихід за межі Східної Європи, робота з дітьми мігрантів, видання книжки, окремі інтерв’ю. Керівник нашого проєкту, Мілак, відомий репортер, велика кількість інтерв’ю, які ми використовуємо для досліджень, – це його матеріал, із його особистого архіву, який він збирав на кордонах і по всій Європі, навіть у США. У своїй країні його звинувачували нібито у фальсифікації фактів, був судовий процес, уявляєте? Часто це є ціною правди. Ми намагаємося бути об’єктивними і відобразити цю правду.
– Я історик, – сказав професор, уважно розглядаючи Мишу. – І сфера інтересів у мене ближча до середньовіччя, ніж до сьогодення, навіть у реальному житті. Чи правильно я розумію, що ви не займаєтеся в цьому, так би мовити, популяризаторському проєкті безпосередньо текстами або відеоінтерв’ю, а консультуєте? Загальна відповідальність на тому журналісті, який проєктом керує, якому належить концепція, правда? А ваша місія – це все ж таки місія науковця, не популяризатора. Чи не так?
– Але популяризаторська робота не обов’язково означає, що..
– Ну тільки цього не вистачало, дискусії про різні підходи до роботи за столом!
Миша хотіла відповісти, що хоча й не має журналістської освіти, вона виконуватиме частину цих функцій і вдячна професорові („Niech spoczywa z Bogiem”, – зітхнула і підняла очі вгору пані Борковська) й іншим старшим колегам за довіру, що наука залишається її єдиною місією, але… Але пані Борковська не хотіла допустити серйозної розмови за сніданком. Серйозні розмови вранці псують апетит. Усі взялися за виделки. Професор пережовував тост і стривожено, насупивши широкі брови, дивився на Мишу. Миша, звісно, відчувала, що Борковському не подобається сама ідея проєкту, але списала це на його консервативність, законсервованість в академічних уявленнях. Це незручна історія. Жива історія в обличчях. Він не хоче їх бачити, це зрозуміло.
Що ж, таких опонентів буде багато, з ними треба розмовляти, вчитися переконувати.
Миша уявила мимоволі, скільки яєць і коров’ячого молока пішло на приготування цих млинців. Вона відчула знайомий напад нудоти, розпізнала в ньому потенційну панічну атаку, зняла окуляри. Поклала собі на тарілку побільше варення.
– Краще розкажіть, які ви сьогодні підете дивитися квартири? Або кімнати?
– Це… маленька мансарда, – усміхнулася Миша, згадавши фотографії з сайту. – Дуже затишна та світла. Сподіваюся.
– О молодь, молодь, – зітхнула пані Борковська. – Мансарда! Мансарда, моя дорогенька, це в першу чергу холод узимку, якщо, звісно, орендодавці не подбали окремо про додаткове утеплення. Запитайте, будь ласка, про опалення. Треба перевірити, чи не дме з вікон. А якщо це місце не підійде – нічого страшного, можете залишатися у нас, скільки знадобиться, поки не знайдете адекватного.
– Головне, щоб район був безпечний, – помітив професор.
– Так, так, дякую, – кивала Миша; кіт непомітно стягнув із її тарілки шматок шинки, і вона відчула вдячність і навіть щось на кшталт солідарності. – Мені здається, там дуже добрий район. Я дивилася на мапі, здається, все поруч.
Миша зійшла на вказаній у повідомленні зупинці і, озирнувшись, побачила торгові ряди, погляд вихопив із візуального гамору випадкові написи Kwiaciarnia Magnolia, MusicBOX. Упізнала у супермаркеті будівлю з чорно-білої фотографії – часів німецької окупації – на яку випадково натрапила в гугл-картинках, коли шукала пов’язані з цією адресою зображення. На віадуку над дорогою тривали ремонтні роботи: гудіння, будівельний молоток. Вона перейшла дорогу, зачекавши на зелений. Шпиль костелу тонув у хмарах, у широкий простір вулиці ввірвався вітер: надірвав афішу на тумбі та ледь не поцупив капелюшок у літньої пані.
Кілька аптек, ломбард. Назустріч їй ішов хлопчик із віолончеллю за спиною. Серйозний, занурений у якісь роздуми над комбінаціями кроків, він обходив довкола кожен антипаркувальний стовпчик. Миша, порівнявшись із ним, сховала усмішку в комір светра та не втрималася, теж обійшла останній зі стовпчиків. Перестрибнула через калюжу. Вивіска секонду Atrakcyjna odzież używana, продуктова крамничка, з неї вийшли французи, щось голосно обговорюючи. Друкарня. Все поруч.
На розі вона натрапила на похоронне бюро і, звірившись із мапою, пішла далі повз гостел зі скляною стіною холу, повз звичайні під’їзди. Вітер посилювався, почався дрібний дощ. Перехожі перебігали вулицю швидше, пригинали голови. Миша не одразу помітила потрібний номер будинку, повернулася назад. На щастя, вона завжди страшенно боялася запізнитися – завжди виходила завчасно. Вони домовилися зустрітися о другій, було ще без десяти. Чоловік із полотняною торбою, з якої стирчала зелена цибуля, зайшов і притримав їй двері: навіщо пані стирчати під дощем. На склі вхідних дверей Миша прочитала прохання зачиняти за собою, ще щось пов’язане з комунальними службами, інструкції, роздруковані на офісному папері.
У холодному під’їзді ледь вловимо пахло засобами для миття. Миша зачинила двері й торкнулася кінчиками пальців залізних поштових скриньок. Якщо все буде добре, одна зі скриньок незабаром належатиме їй. Тимчасово. Тут вона дістане повідомлення про посилку від мами. Можливо, листівку.
Піднімаючись сходами, вона читала таблички з прізвищами мешканців на дверях – різної форми, різними шрифтами, і до двох додавалося докторське звання. Міцні, надійні двері, килимки біля входу. Прохолодні перила. Серед усіх цих табличок Миша прочитала назву агентства нерухомості, до якого звернулася, та зупинилася між четвертим і п’ятим поверхами. На годиннику було 14:03.
Почуваючись усередині міжвоєнного кінематографа, згадала назву комедії Piętro wyżej. Ніби їй вдалося увійти в кадр і пробратися всередину одного з нечітких будинків на тлі. 14:06.
У цій тиші вона оновила стрічку фейсбуку, помітила, що Тимченко опублікував у сторіз фотографію світанку з їхнього вікна. Мовчки, без підписів. Ще побачила, як колишня староста її групи малює на стіні арт-галереї величезні різнокольорові вагіни. Миша кілька разів передивилася відео, ці широкі змахи малярного пензля. 14:10. Ми нічого не знали, поки вчилися разом, подумала Миша. 14:11. Вочевидь, насправді вона завжди хотіла займатися сучасним мистецтвом – але навіщо обрала соціологію, навіщо довчилася до диплому? Цікаво, чи вона щаслива від такого повороту? Напевно, щаслива. А я? А я щаслива?
Миша зітхнула у тиші.
На партері клацнула клямка.
14:13.
Але нікого не було. Миша спустилася на поверх нижче та визирнула у вікно крізь окуляри. Вікна під’їзду виходили на внутрішній дворик, сміттєві баки огороджували залізні ґрати, треба, напевно, отримати для нього ключі, або, можливо, там є кодовий замок. Добре, що не треба перейматися через сортуванням сміття: збирати пластик і картон, довго їхати крізь пів міста під токсичні коментарі Тимченка, повертатися зі втомою та розчаруванням. Тут усе окремо: папір, пластик, скло, різне.
