Посестри. Часопис №133 / Українські читання. Уривок третій
<...>
В есеї, присвяченому порівнянню позицій Збіґнєва Ґерберта і Йосипа Бродського, Ірина Ґрудзінська-Ґросс пише: «Відторгнення радянської імперії з усією її потворністю і сірістю не означало для Бродського відторгнення російської імперії, а перш за все її культури»[1]. Зрозуміло, не можна стверджувати, що вся російська культура – імперіалістична, однак навіть такі герої російської літератури, як Микола Гоголь, якого трактують як критика системи, не припиняли складати славні для російської влади. Без сумніву, у багатьох випадках саме ототожнення з імперською росією не тільки давало митцям почуття задоволення, але також підштовхувало до демонстрування меншою чи більшою мірою єхидної зневаги щодо чужинців, зокрема – щодо народів, поневолених росією.
Те саме стосується ставлення Бродського до України й українців. Вживання у вірші презирливого визначення «хахли» є найвиразнішим виявом цього. У свою чергу, твердження, що українська література – в цьому випадку творчість Тараса Шевченка – має принципово меншу цінність, ніж російська, яка у вірші Бродського репрезентована Алєксандром Пушкіним, є виразом якщо не відчуття вищості, то – в усякому разі – нездатністю визнати, що це творчість високого польоту.
Чому так відбувається? У випадку України, одним із приводів є своєрідний комплекс, який відчувають росіяни стосовно своїх сусідів. Бродський пише про «рвані корені» російсько-української історії. Це – правда, це – наслідок маніпуляцій, яким цю історію піддають упродовж віків. Правдою є також те, що в обговореннях цієї історії ми маємо справу зі своєрідним словесним шахрайством, хоча б таким, коли президент путін говорить, що Київ – «матір міст руських», даючи тим самим зрозуміти, що історія українських земель – це колиска історії росії. Однак визначення «руське» не є однозначним відповідником «російське», бо росія історично утворилася значно пізніше від терміну «руський» і з’явилася лише в XVII столітті. Це і є підставою комплексу меншовартості росії щодо України.
Не випадково Бродський згадує місто Конотоп: саме там у 1659 році відбулася битва, яку вважають найбільшою перемогою українських військ над російськими, – тут над містом з’являється Ленін, немовби нівелюючи давній тріумф українців. У свою чергу, битва під Полтавою в 1709 році – розгром росіянами шведських військ, разом із українським військом під керівництвом гетьмана Мазепи, і, водночас, перемога – століттям пізніше – над Наполеоном, рівнозначні входу росії в «європейські салони» і уможливленню участі в клубі («Віденський Конгрес»), а також можливості впливати на континентальний порядок (включно – Ялта).
Кожен, хто переглядав підручники історії української та російської літератури, знає, що обидві виводять своє коріння зі староруської літератури, але мало хто розуміє, що одну із літературних пам’яток староруської літератури «Слово о полку Ігоревім», як і інші тексти того періоду, українці читають в руському оригіналі, а росіяни – в перекладі на російську мову. Можна також прийняти, що значною мірою правий Болеслав Лесьмян, який писав: «найпрекрасніші російські билини мають українське походження»[2].
Тож тут постає питання комплексу молодшого, але не з духу, а лише з тіла, брата. Маємо справу із ситуацією, схожою на ту, яку коментував у другому посланні до Галатів 4:29 святий Павло, кажучи про переслідування Ісаака Ісмаїлом: «Але як і тоді, хто родився за тілом, переслідував того, хто родився за духом, так само й тепер». Первородство Русі неліквідне настільки, що аж незручне. Саме це понад три століття роблять росіяни, трактуючи українців – тих «хахлов» – як старших, та не зовсім розвинених, неповноцінних братів, якими вони мусять керувати. Таку позицію демонструє Бродський, стверджуючи, що обираючи незалежність, українці відторгають доброзичливу опіку «кацапів», водночас, здаючись на милість і немилість «гансів» і «ляхів», які з українцями «зроблять порядок».
