Посестри. Часопис №130 / Буча-2017

Знаєш, камені обіч дороги й камені на глибині –

більше нагадують панцирі черепах           

слюдяні хризантеми на них

                    розквітають лише у пітьмі

хижі тіні шугають в намулі при самому дні     

і повільно згасають

                       в гладеньких і теплих поголених черепах.

 

Так, це наш корабель. Наші щогли шумлять смоляні

равлик сонцевалторни трубить на осонні меча:

      відпусти мою руку – і я не вирву її з плеча.

             подивися на мене – й лишуся на палубі цій.

 

Наше пекло маленьке і пахне смолою сосни

лиш розплющиш фіранки – і хвиля зіб’є із зіниць

нас вивчає цей човен цей дім – не лякайся засни

і наш син наче меч поміж нами засне горілиць.

 

Крики чайок і крики дітей зливаються в коловерть

золотої блакиті й завалено виднокіл

корабель не потоне це просто така от твердь 

тож куди тут не підеш – усюди ідеш по воді.