Посестри. Часопис №13 / Двосторонній джаз: звуковий образ Антоничевого міста
Літературна прогулянка
неаналітичні рефлексії
варіації без теми
Трьом крокам в ніч
Але за муром джез і танці лямпіонів...
Богдан-Ігор Антонич
There is a long way
Between chaos and creation
Paul McCartney, "Fine Line"
Пролегомена: тема
Виразно інтермедіальний поет Богдан-Ігор Антонич цікавився не лише малярством, творячи візуальні образи та алюзії у своїх віршах: звуковий шар його синестезійного світу не менш важливий і не менш проникний у світ реципієнта. Музичність і мелодичність письма, звукові ефекти, апелювання до слухових відчуттів читача, – це те, що з'являється у його віршах не вряди-годи, а є повсякчас актуалізовуваною органічною творчою стратегією. Внутрішній світ лемківських і позалемківських пісень, химерно й модерно перевтілені прадавні світовідчувальні уявлення, ландшафт світу гірської природи – це те, що звуково пересотворювалося в Антоничевій поезії, зокрема у збірках «Три перстені» й «Зелена євангелія». Тема ж міста в його творах, головно віршах зі збірок «Книга Лева» та «Ротації», але також і з «Трьох перстенів», цікавим чином злучена зі звуковим образом, який контамінувався в уяві поета на основі (по)чутих звуків міського простору Львова, а можливо, й Відня – й того, що можна окреслити внутрішнім звуком: звуком, що втілюється певною синтезою і стає химерно-модерним перевтіленням міського образу. Цей процес можна назвати своєрідним, а навіть вкрай самобутнім джазом, або й – джазуванням. Врешті читачеві-дослідникові цікаво не лише «виловлювати» джазові стандарти Антоничевого міста (які репрезентують узагальнено-синтетичний міський образ), а й стежити за його композиційно-наративною стратегією, що її можна окреслити як внутрішнє джазування. Назагал палітра звукового образу Антоничевої поезії коливається від більшого аудіального вираження – до меншого, коли пряма алюзія до світу звуків переходить у джазування літературне, себто словесно-конструктивне.
Янів
Ти рухаєшся з центру Львова – наприклад, з проспекту Шевченка чи з вулиці Грушевського – до того передмістя, яке називають Янівським. Незалежно від того, чи рухатимешся вулицею Городоцькою догори, а потім перед вокзальними вуличками вийдеш на Янівську (тепер – вулиця Шевченка), а чи безпосередньо рухатимешся по Шевченка, що більш оптимально, – чутимеш звуки львівського трамвая. Подекуди це буде сигнал-дзенькіт, що ним він звертається до водіїв львівських авт, але частіше – звук його руху по колії. Власне так і можна звуково означити львівський настрій. Нешвидке плинне розганяння трамвая, знане і рідне львів'янам різних районів міста, рух неметалевих коліс немолодого міського потяга по колії, що випирається із невідремонтованої старої бруківки.
Янівський – здебільшого тихий цвинтар. Майже ніколи не побачиш тут екскурсійних груп, до того ж якось так стається, що він достатньо добре звукоізольований від вулиці (не спеціально, а природно). Якщо ловиш якісь звуки, то такі, що долинають сюди хвилями іздалеку. Зовсім недалеко звідси, хоча, щоправда, на відстані декількох кілометрів, розташований левандівський міст, яким Антонич рухався до «Просвіти», де брав участь у театральних постановках. А попід цим мостом – колії. Левандівський міст здійснює - не цілковите, але хоча б часткове – сполучення поміж двома берегами міста: на першому березі – залізниця, з її тепловозами, вагонами, постукуваннями залізничних працівників, тихих, доброзичливих, непомітних. На другому березі міста – Янівський цвинтар з Антоничевою могилою. Думаючи про нього саме тут, у цьому місці, від згадки та осмислення шести поетичних збірок неодмінно перейдеш до незавершеного роману «На другому березі» – з життя залізничників, як зазначив сам автор. І врешті, велика подорож Антонича (а заразом і наша антоничівська подорож) відбувається не лише потягом кудись удалину, з обов'язковим видом у вікно, відповідним пейзажем із нього, а й на той другий берег, де ти зараз перебуваєш у символічному поклоні і в живій молитві за нього. Але: чи стоячи, чи ходячи тут, ти постійно чуєш час-до-часні звуки легкого вдаряння металу об метал, такі насправді живі, хоча свого часу такі техногенні. Це нагадує тобі про перший берег міста: мандрівний, рухлививий, водночас землепритягальний. І це своєрідний заклик повертатися. На місці смерті – звуки життя. Місце смерті – місце життя. Звукові хвилі міста тут надто добрі.
Антонич жив на першому березі міста – на вулиці Городоцькій (тепер – 50, тоді – 18), у будинку вже на близькому підйомі до вокзалу, що розташований (вокзал, не будинок) на хребті міста, на відміну від центральної його частини, що в ямі. Тож рухатися до Янівського передмістя можна і по цій вулиці. Але можна й одразу меншими вуличками безпосередньо з вокзалу. Прибуваючи до Львова, потяг неодмінно перетне левандівський міст. А похід на Янів може бути першим вчинком після прибуття до міста. Тож хіба не найкраще розташування місця спочинку для Майстра?
Geniusloci. Природа і параметри Антоничевого міста
Урбаністичні вірші Богдана Ігоря Антонича – явище в українській літературі, що майже нікого з відтодішніх читачів та авторів не залишає байдужим. Без Антоничевого міста годі уявити собі відповідний пласт української поезії, зокрема другої половини ХХ століття, а відтак і зовсім сучасної (хоча вона – в особі своїх авторів – може цього не усвідомлювати).
Не можна сказати, що «міська» поезія Антонича, втілена в конкретних текстах, відділена якимись структурними чинниками від інших творів: місто є навіть там, де його на перший погляд не варто очікувати. Звісно, часом це менші алюзії і фрагменти-уламки можливих більших сюжетів-настроїв. Утім, найбільш урбаністичною поетичною збіркою Антонича, причому урбаністичною всуціль, є «Ротації» (видана посмертно 1938-го). Міські настрої та образи численно знайдемо в ранішій «Книзі Лева» (1936). Проте навіть у «Трьох перстенях» (1934), цій поетичній авторській мітології гірського села, натрапимо на фрагменти образу міста, які юний, але вже на старті своєї поетичної зрілості Антонич, накладає на свій багатогранний, але цілісний образ світу.
Одні кажуть, що Антоничеве місто – це Львів. У цьому твердженні втілено біографічний метод: прецінь, Антонич все своє свідоме, зріле творче життя провів у Львові. Без сумніву, Львову з Антоничем пощастило: провести в цьому місті підвищеної вологості шість активних творчих років, та ще й ставши його genius loci – це насправді немало. Але добрі знавці біографії письменника знають, що під час Першої світової війни малий Богдан головно з матір'ю трохи перебував у Відні. Причому, як згадує дівчина Антонича Ольга Олійник, одного разу він заблукав і знайшов свій дім за вивісками віденських реклам: «Оповідав мені не раз про це, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фото-реклямами (цікаво, чи мали вони також звуковий супровід, наприклад, джазовий? – Д. І.), які дуже докладно пам'ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами» ІА, с. 6771.
Тож саме ці – віденські – враження, ймовірно, теж могли стати предтечами його пізніших урбаністичних візій. Візьмімо також до уваги й правду суб'єктивних рецептивних досвідів. Юрій Андрухович у харизматичній післямові до книжки Лідії Стефановської «Антонич, Антиномії» згадує, що вперше побувавши в Новому Йорку, впізнав там Антоничеве місто. «Авторка... книжки, яку ви тримаєте в руках, – пише Андрухович про працю Стефановської, – ...водила мене ущелинами Нью-Йорку, і лише там я зрозумів остаточно, що деякі вірші в "Ротаціях" – це зовсім не львівські й ніякі не віденські вірші»
Очевидно, що у випадку Антонича – зі спостереженням Андруховича чи без нього – маємо справу з містом мітологічним, символічним багаторівневим простором у світі Антонича, як про це вкрай влучно ще у 1992-му році написала Марина Новикова (стаття вперше побачила світ у журналі «Сучасність», а пізніше була неодноразово передрукована)
Попри те, що непрості, зазвичай не-ліричні, часто інтелектуальні, згущені й насичені, водночасне навантажувальні урбаністичні візії Антонича захоплюють кожне нове покоління читачів, не раз виникає дискусія про конотаційність Антоничевого міста. Чомусь дослідникам і читачам конче хочеться визначити: як Антонич ставився до міста, який знак (плюс чи мінус) чи який колір-оцінку він йому поставив.
У висліді цих дискусій про місто Антонича (звісно, серед літературно зацікавлених), на мій погляд, не так важливо, чи він «осудив», «скритикував», а чи «оспівав», «звеличив» його. Маємо справу із ситуацією іншої площини. Важливим є його підхід, творча метода, характер конструювання химерного образу міста. Важливими є параметри його мислення. Без сумніву, у сприйнятті цих текстів знайдеться місце і для Львова, і для Відня, і для Нового Йорку. Як, зрештою, для будь-якого іншого рецептивно-потенційного міста. Кожен (з)може у віршах Антонича (за)пізнати своє місто або ті симптоми (тут – без жодних конотацій), які об'єднують усі міста новочасся.
Це, звісно, не суперечить можливості розкласти місто Антонича на рівні, розібратись, як він його конструює, при цьому не випускаючи з гадки параметри авторового міста-міту. Має воно декілька рівнів, а то й цілу їх низку. І мітологічний, і візуальний, і літературно-стилістичний... Має воно й музичний рівень, а точніше – звуковий. На мій погляд, саме звуковий рівень антоничівського урбанізму чи не найкраще надається до того, щоб естетично сприймати цю літературну конструкцію, пережити її, при цьому не втративши з поля зору авторових параметрів творчості.
Звуковий образ міста, попри очевидну суб'єктивну забарвленість, якраз і є доказом, а радше можливістю безконотаційності. Тільки не лише доказом авторової творчої чесності і правдивості щодо ретрансльованих (звуково чи візуально) міських звуко-пейзажів, але й щодо простору для конотацій найрізноманітнішого гатунку уже в читача.
Хочу згадати про те, що звуки – це не лише те, що чують homo sapiens.
Згадаймо про інфра- та ультрарівні звуку, які є головними засобами сприйняття навколишнього світу в риб (кити, дельфіни). Або ж у кажанів, які здійснюють ехолокацію. Вони «кидають» свої звуки у простір, який потім відлунює, відтак за характером цього відлуння кажани визначають усі потрібні їм параметри місця, що в ньому перебувають, а також істот чи предметів їхнього поля «зору». Сприйнята своїми рецепторами реальність виявляється якнайточнішою, якнайоб'єктивнішою. Перетворений звук, що відбитий від артефактів об'єктивної реальності, вражає коректністю своїх результатів.
Усвідомлення такого принципу взаємодії одиниці з середовищем, а відтак навіть прості експерименти з отриманим звуком-відлунням дають змогу не тільки виходити за межі розуміння звуку як самоцілі, а й використовувати його з куди більшою метою – причому йдеться не лише про щось дуже конкретно-практичне, а навіть про щось атмосферне, або й значно концептуальніше.
У такому принципі якраз і може гніздитися один із параметрів творчого письма, зокрема й Антоничевого. В його міських віршах звуковий образ хоч і є важливим, та його так відразу не «розкусиш», не одразу розгледиш чи прочуєш. Бо він якраз і є тим киданням звуку в простір для того, щоби ми, читачі, (зуробили свою ехолокацію. Як на мене, це влучний шлях контакту зі звуком Антоничевого міста: контакту не через слухання виконаних авторських композицій, а контакту через шукання музики, що утворюється внаслідок читання поезії. А може, це один із чинників, чому Антонич вибрав літературу?
Ранок опісля гіркої ночі: пісня про тишу міста
Збірка «Три перстені» ще за життя автора здобула собі славу однієї з найбільш метафоричних, це справжня кучерява пісня гірського села, прапервісна мітологічна реальність, що корінням сягає далеко далі, аніж початок ХХ століття, пере(со)творена немалою і дивною уявою автора. Усі тексти збірки «Три перстені» написані у Львові. Це твердження – у Львові – неконче означає безпосередньо в самому місті, бо навіть якщо вони були написані в селі Бортятин, де поселилися батьки Антонича роком раніше від його вступу до університету, все одно львівський культурний простір та львівська аура є тим реальним чи символічним місцем, завдяки якому, всупереч якому чи на тлі якого писалися ці тексти.
Ближче до кінця збірки, в останній дванадцятці текстів, з'являється невелика міська група віршів. Для читача це – своєрідний перехід, місток до віршів наступної збірки «Книга Лева», де в кожному ліричному інтермецці міська тема представлена численно й широко. Відчувається, що триперстеневий Антонич зживається або вже й зовсім ізжився зі своїм містом: він його добре бачить і чує, візуальні та звукові образи-символи тут чергуються одне з одним. В Антонича місто фігурує як органічне продовження тої реальності, яку щойно, кількома десятками текстів раніше, він створював щодо більших просторів нашої земної кулі та щодо свого приватного всесвіту. З одного боку, місто постає чимось новим, незвіданим, з іншого – саме на нього Антонич накладає свою дотеперішню поетичну реальність, пропрацьовану літературно, та найголовніше – внутрішньо органічну.
Що цікаво: по-читацьки очікуючи на щось, ознайомившись із першим рядком, який дає нам надію, що буде мова про місто, нам одразу хочеться розпрацьованої атмосфери, якихось готових сформованих звуків, художньої чіткості, промацальності,образної конкретики. В такому разі Антонич звуково з нами грається. У текстах «Трьох перстенів» він аж ніяк не пропонує якоїсь системи, якогось циклу звукових образів чи алюзій, які одразу дали би можливість безперешкодно створити миттєву ілюстрацію – чи на папері, чи лише в уяві.
Міський цикл збірки «Три перстені» промовисто підтверджує те, що Антонич – авторефлексійний поет. Його історія – це історія творчості, історія різних зізнань і розповідей про те, як самітний юнак дає собі раду у строкатому світі. Зокрема у строкатому світі звуків та видив. Від яких не був «застрахований» він, від яких не «застраховані» й ми.
Звернімо увагу: ці тексти – нічно-ранішні («Ніч», «Пізня година», «Ранок», «Гірка ніч», «Ніч на площі Юра»). Маю на увазі не за часом написання, а за часом настрою, за часом історії, за часом дії. Втомлений, бо набутий серед міста юнак, наслуханий і надивлений химерності міста, сідає ввечері за письмовий стіл і надаремне хоче сягнути сенсів. Затихлий час ночі, коли небезпечні люди й люди шумовиння сплять чи просто мовчать, начебто найкраще підходить для концентрованої творчості. І справді, кожен із нас підтвердить, що тиша є конечною передумовою для мистецької або інтелектуальної творчості. Тиша – це музика сфер, це обставина для розгортання наступного рівня музики – уявного, що під орудою митця-композитора заговорює нотами на папері і стає реальною. «Тиша це мова, якою говорить до людини Бог»
Тиша – це теж музика.
Заснули люди в чорнім місті,
під ковдрами леліють сни.
Замовкли голоси охриплі
і спокій крила розпина,
і північ зерна маку сиплe.
(«Гірка ніч»)
Антонич Б. І. Вибрані твори / упоряд. Д. Ільницький ; передм. Д. Ільницького та І. Старовойт. Київ : Смолоскип, 2012. C. 150. [5]
Однак історія – мовою автора – зазнає поразки: слова розбігаються, бо закритий доступ до їхнього дна і бажаний простір звуку – неприступний:
...та не для тебе тишина.
(«Гірка ніч»)
Антонич Б. І. Вибрані твори / упоряд. Д. Ільницький ; передм. Д. Ільницького та І. Старовойт. Київ : Смолоскип, 2012. C. 150. [6]
Звук цієї ночі – це звук невдалої ехолокації. Справжній конфуз, який трапляється вкрай рідко. Ніч стає бажаним простором для провалля, лише цього разу – для провалля творчого, для потрапляння на дно мови. Це не час для звуку, навіть антоничівський внутрішній звук (власне, образ цього звуку) тут не родиться. Лише очікує на благодатний стан.
Об вікно кажан крильми вдаряє,
все принишкло, стихло, охололо.
Безвість манить нездійсненним раєм,
наче ртуть, спливає в жили холод.
Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш,
з болем родиться у серці пісня.
Поплили над світом чорні води
ночі.
Спати йди.
Година пізня. («Пізня година»)
Антонич Б. І. Вибрані твори / упоряд. Д. Ільницький ; передм. Д. Ільницького та І. Старовойт. Київ : Смолоскип, 2012. C. 147. [7]
Місто стає територією творчості незалежно від того, як пишеться і що саме пишеться: чи апокаліптичні візії про це ж місто, а чи спогад про пісню возів. Бо місто стає територією внутрішньої музики, її народження і тривання. Воно стає свідком народження пісні – того, що в Антонича означає творчу екзистенцію, втілену у поетичні тексти, але й усього того, що стоїть за і під цим текстом. Місто осяяне першими променями ранку стає свідком роботи пам'яті і розгортання мрії.
Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла,
покотилось бляхою дахів.
Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла
піснею возів прогомонів.
Знову перекреслить неба синь безмірну
зір падучих лінія крива.
Місто дивно біле, майже неймовірне
з мли, немов з уяви, виплива.
Тільки цей куток ще тінню обійнятий,
скрипка, струни обвільнивши, спить.
Сонна тиша, лише перо дзвінке й крилате
по папері, мов стріла, дзичить.
(«Ранок»)
Антонич Б. І. Вибрані твори / упоряд. Д. Ільницький ; передм. Д. Ільницького та І. Старовойт. Київ : Смолоскип, 2012. C. 147-148. [8]
Місто стало комфортною зоною очікування музики, з одночасним приємним усвідомленням того, що своя музика вже прозвучала.
Дзвони ночі та нерозгадане майбутнє ночі на площі святого Юра обертаються в ранок музики сфер, яка звучить поетовою рукою. Почути цю музику – наш простір. Ми запрошені до спів-творення та навіть імпровізації.
Антоничева пісня – у цьому випадку аж ніяк не традиційний жанр, а творчий екстракт почутої музики сфер – пропонує нам досить несподіваний підхід до міста, фокус на нього. Маємо справу з явищем, коли крізь цю оповідь про тишу міста, оповідь про пам'ятево-уявне народження в цьому середовищі нового твору (чи завдяки йому, чи попри нього), – це місто вкрай виразно і чисто проступає. Виникає враження, що ми це місто чуємо і воно стає бажаною територією для здійснення ехолокації.
Хіба це не новий, Антоничівський, стандарт? Наприклад, джазовий стандарт. Коли тобі запропоновано тему (а радше запропоновано, як цю тему знайти), а ти вирушаєш на пошуки свого звукового образу міста. Натхнений образом Антоничевим.
«Життя на звуки розмінявши...»
«Літній вечір» можна побачити як пуант міських віршів «Книти Лева». Звісно, таким пуантом можуть бути й інші тексти. Наприклад, «Подвійний концерт». Або радше «Площа янголів», дедикований мистцеві Іванові Іванцеві. «Літній вечір» приваблює своєю непомітністю, тихою настроєвістю. У «Площі янголів» образи дуже опуклі, вони розгортаються один за одним, при цьому в процесі розгортання-нанизування не втрачається їхній градус.
«Літній вечір» плинніший і навіть сновійніший. Як і спека, якою розпочинається ця віршова оповідь. Якщо час від часу перечитувати її, до того ж робити це повільно, можна помітити, що тут дотримано класичного принципу пропорції-чергування між візуальними та звуковими образами (чи слуховими й зоровими). Свого часу з такого ракурсу вірш «Садок вишневий коло хати...» Тараса Шевченка проаналізував Андрій Содомора
Від спеки місто важко дише (звуковий)
й чоло його шорстке й червоне (візуальний)
під віялом нічної тиші (звуковий)
поволі стигне і холоне. (синтетичний)
Тремке надхнення віддзвеніло, (звуковий)
застигло в мудрій вірша брилі. (візуальний)
Твоє чи не твоє це діло,
ти сам збагнути вже не в силі. (синтетичні)
Крізь гамір дня незмінне «завжди». (звуковий)
Заснеш,
заснеш без зір, поете, (візуальний)
життя на звуки розмінявши, (звуковий)
мов золото в дрібні монети
Антонич Б. І. Вибрані твори / упоряд. Д. Ільницький ; передм. Д. Ільницького та І. Старовойт. Київ : Смолоскип, 2012. C. 171. [10] (візуально-синтетичний)
Очевидно, що Антонич (як і Шевченко) свідомо не чергував цих образів. Зрештою, їх можна досить умовно поділити на зорові і слухові (чи візуальні і звукові). Бо всі вони – синтетичні, Назагал поезію Антонича важко розділяти на складові частини, класифікувати його метафори, визначати, якого саме характеру той чи інший образ. Бо часто так трапляється, що звуковий виявляється водночас візуальним, а візуальний звуковим, а разом вони творять якусь синтезу, а відтак цілісна синестезія поєднується тут з інтелектуалізмом etc.
Прикметно, що натрапивши на звуковий вірш про місто, задаємося питанням: чи місто там знаходимо? І чи звук там чуємо? Невже маємо тут ефект «Трьох перстенів», його продовження? Бо, може, це знову вірш – про себе? Про своє відчуття міського вечора влітку. Про свої пережиті досвіди та втілені задуми. Про свої сумніви, що з'являються саме там і саме тоді? Звуки міста знову постають тут якимось тлом, причому тлом, (суприйнятим несвідомо, тлом, не проаналізованим і розкласифікованим, а тлом, що потрапляє безпосередньо в підсвідомість внутрішнього «я» Антонича, і потім химерно перетворюється для нас у тексті. Це, знову-таки, – не звук, а образ звуку, не реалістично реконструйований звуковий образ конкретного міста в конкретний період на конкретній вулиці, а лише те, що означав той звук для поета, чим він був і став для нього одного літнього вечора. Засвідчення того, яку роль відіграв цей звук для бурхливої, нестандартної діяльності внутрішнього світу. Чергового внутрішнього світу. Але й неповторного внутрішнього світу.
Найголовніший рядок цього вірша – не посередині, а наприкінці. Точніше, два рядки. Розміняти життя на звуки, мов золото – в дрібні монети. Маємо справу зі знову і знову актуальним, повторюваним, але неповторним, засвідченням творчої неспроможності. Для нас це – блискуча спроможність, для автора – десяте, соте, тисячне, останнє відчуття-враження про своє не-потрапляння в ціль. Бо екстаза уявлень завжди зазнає своєрідної «інфляції», коли перетворюється в слова. Цілісне світовідчування, що тягнеться із прапервісних часів і накладається на сучасне місто, зокрема й на його звуковий образ, – це величезна золота брила, яка стає лише дрібними монетами-звуками міського життя. Від себе можемо зробити несподіваний, але один із багатьох можливих висновків: звуковий образ міста насправді є цілісним, і його, очевидно, хотів актуалізувати Антонич. Але з цього вийшла не гама тих чи інших звуків, не дрібні монети, а, якщо робити алюзії до Антоничевого образу, – золота брила міста-міту. Його неможливо розділити на слухові чи зорові образи, бо психологічний, ментальний, інтелектуальний, мистецький та всі інші пейзажі цього Міста є чимось вкрай монолітним, хоча й багатогранним. Тож Антоничеве місто не роздрібниш, його треба читати опукло.
«Оркестра полісменів дме...»
Якщо познаходити, повиловлювати, повиписувати звукові пасажі з віршів збірки «Ротації» і спробувати укласти з них якусь цілісну – але суто звукову – картину Антоничевого міста, то вона, без сумніву, стане дуже цікавою реальністю. Але цей шлях, хоча є цілком можливим, все ж оманливий. Звукові пасажі – зазвичай це як мінімум цілі рядки, а то й більше – є невідлущувальною частиною чогось більшого, де психологія межує з мистецтвом, те, що бачать очі, – з тим, що чують вуха, низьке тут є одночасно високим, а високе – низьким. А все воно вкупі працює на створення в нашому сприйнятті, у нашій уяві цілісного образу міста-міту, де є відповідні музичні інструменти, а відтак образні алюзії на цілі системи звуків і можливі композиції. І щойно це – інструменти, звуки й композиції, а за мить уже не інструменти, не звуки й не композиції, бо з'являється несподівана метаморфоза-контамінація звукового образу – із візуальним.
Звукова картина міста у «Ротаціях» – це наче якась скляна куля або куля з якоїсь незрозумілої плинної плівки. Усі звуки міста, які ми могли би собі втілити за «Ротаціями», звучать зісередини цієї кулі. Вона дивним чином рухається, перевертається з боку на бік, авній, у тій кулі, – і оркестра полісменів, яка дме мелянхолійно в труби і вальторні («Сурми останнього дня»); і примарне сольо на клярнеті смутку з «Баляди про блакитну смерть»; там же колишеться шофер у сонній лімузині («Назавжди»), причому невідомо, як саме звучить двигун того авта; звідти вилунюють космічні звуки міста, і весь цей концерт – дивний симбіоз сонливо-химерного зі швидким, безперервно-ротаційним («Біжать алеї звуків, саджених у гами. / Мов на акорд акорд, упав поверх на поверх», – початок вірша «Ротації», а заразом і цілої збірки).
Ця куля з усім своїм звуковим вмістом, який вона водночас ховає і ретранслює, дивно-цілісна і химерно-уявна, втілює Антоничеве місто промовисто й симптоматично. Марина Новикова влучно стверджує: «...типові міські ситуації, міські деталі в Антонича завжди є вивернутими, знеціненими, позбавленими сенсу уламками cвященних діянь. Найважливіших людських обрядів. Найсимволічніших речей»
Лемко-співи
Що хочуть лемки? Шанувати Антонича з огляду на свій фокус погляду та на своє відчуття світу? Шукати – і, безсумнівно, знаходити - в ньому артефакти закоріненості? Знайомити Лемківщину зі Львовом Антонича, а до Львова приносити пригадування про його Лемківщину? Радше друге.
Ми неодноразово ходили з лемками по Львову й оглядали міські антоничівські місця. Майже завжди розповідь і бесіда про ці локації та історії, пов'язані з ними, не апеляції до слухових відчуттів. Ми не маємо свідчень про те, що Антонич відвідував ті чи ті концерти та чи ходив до опери. Може, не мав на це ресурсів, може, вважав це свідченням певної статусності, такої непотрібної йому. Немає свідчень і про те, чи Антонич, а точніше його дядько з дружиною і сином, мали програвач та платівки. Єдине, що може бути вірогідним, хоча про це теж безпосередніх свідчень немає, – це можлива присутність у житті Антонича радієвого приладу. Та й то невідомо, чи він слухав його вдома. Цілком імовірно, що радше в публічних місцях – редакціях тазет і журналів, кав'ярнях, можливо, в товаристві колег у них вдома.
Натомість спогади про Антонича добре наповнені інформаціями про лемківські й – ширше – загальноукраїнські пісні, які він любив слухати і співати. Щоправда, слухав і співав він їх, по суті, завжди в Бортятині. А місто Львів лише ставало територію пере(со)творення Лемківщини, пере(со)творення лемківської пісні, адже у віршах Антонича прямих словесних алюзій на конкретні лемківські пісні насправді не знайдемо.
Тож завершуючи свою прогулянку найголовнішими антоничівськими місцями у Львові, ми не злокалізувались в одному із цих місць, не зробили джем, не реконструювали ймовірну звукову доріжку міжвоєнного Львова, не створили антології композицій, які у 1930-х роках були популярними або принаймні чутими. Кружляючи автом вуличками міста, ми заспівали лемківську пісню. Ми рухалися містом і співали пісні горян у місті кам'яниць і левів. Врешті-решт: чому би звуково не втілити та зреалізувати те, що повсякчас носив у собі Антонич у цьому місті підвищеної вологості шість активних років свого творчого життя?
«Назавжди»: три кроки в місто Антонича
Чи можливо на слова Антонича створити пісню? Чи можливо за настроєм Антонича створити композицію? Чи можливо видобути з поезії Антонича звуковий образ міста й передати його сьогодні?
Якщо пісня, то чи можуть це бути розспівані слова, з відповідною мелодикою, ритмом? Можуть, але великий ризик до спрощення та до поверхового трактування.
Якщо композиція, то чи може це бути продовження світу поета, такого яскравого і барвистого, а водночас такого плинного, такого нестандартного й насправді дуже непростого? Звісно, може бути, хоча тут маємо великий ризик до вистрибування з цього поетового світу і пропонування потенційному слухачеві свого світу. Але чи поганий цей шлях? Водночас так і ні.
Як же ж так зробити, щоби музикою «підсилити», продовжити світ Антонича і світ його міста зокрема, але не взяти гору над ним? Як же ж так зробити, щоб актуалізувати його, передати його новим та оновленим читачам Антонича, але врешті не перетворити його на цілковито власний імпровізаційний проєкт?
Андрій Содомора вслід за античними питає: що треба для доброї бесіди? Всього лиш столик, книжку як предмет розмови, горнятко чаю та й відповідний настрій... Підемо за цим принципом. Що треба для того, щоб міські поезії Антонича зазвучали музично? Тільки три елементи: голос, ще один голос та легенький супровід гітари. Перший голос читає вірші: без сумніву, не без певного музичного інтонування. Другий голос мугикає на фоні, створює легенький джазовий настрій. Гітара додає декілька акордів, пальці виконавця легко перебирають її струни. Лише три маленькі музичні кроки - чи не найкращий спосіб актуалізувати місто Антонича. Не монументальна симфонія, не занадто харизматична авторська композиція, не безупинна імпровізація, лише три кроки.
***
Ти стоїш у театрі імені Леся Курбаса, перебуваючи у виставі «Формули екстази», поетичній інсталяції за поезіями Богдана-Ігоря Антонича. Мур театральної будівлі відділяє і віддаляє тебе від міської вулиці. Вулиці, що по ній раніше їздили авта, а тепер – вулиці всуціль пішохідної та кавово-пивної. Поезію Антонича ти лише чуєш, як і мугикання та погравання на гітарі. Ти зовсім поруч зі сценою. У твоїй уяві – не лише візії Антонича, а й спогад про вулицю, яка – за муром. Щойно ти був там, розгортав свої думки, біля тебе були дорогі й важливі люди, можливо, ти пив каву у якійсь кнайпі. Вулиця, що за муром театральної будівлі, знала про твої мрії і сподівання, про твої реалізовані й нереалізовані плани. Коли ти йшов до театру, твої думки та емоції були звернуті до колової сцени. Тепер, коли три кроки до міста Антонича зроблено, твої думки та емоції звернуті до вулиці за муром. І вже невідомо, де звучить місто Антонича – чи тут, на коловій сцені, трьома кроками-звуками, так атмосферно, так мінімалістично, так підсилювально і подовжено, – чи там, за муром, так уявно, так пам'яттєво, так розгортально...
Але за муром джез і танці лямпіонів.
Богдан-Ігор Антонич
