Посестри. Часопис №128 / Польські збитки

Про що ж та Польща любить лиш думати-гадати?

Щоб цуґом у карети буланих запрягати;

Щоб одягти пахолків у сріблені лівреї,

Щоб у покоях панських пишалися й лакеї;

Щоб пані і панянки у діамантах сяли,

Щоб урядовські крісла теж золотом блищали;

Щоб кутатись у бархат і соболині шуби;

Щоб весело їм грали скрипки, і флейти, й труби;

Щоб від смачних наїдків бенкетний стіл вгинало,

А в кришталевих чашах вино іскристе грало.

Вже дуже розходились розпусні молодички,

Чоловіки гаптують їм злотом черевички.

Коштовності чіпляють до кожного кунтушка,

Почнуть вже скоро ними оздоблювати й вушка.

Щоб дома – їхні двері, в дорозі – їх карети

Драгуни сторожили, націливши мушкети;

Про це в князів і шляхти одна турбота суща,

Хоч з року в рік вітчизна в своїх кордонах вужча;

Хоч ні за що жовніри у битвах погибають

І вже її останні хвилини добачають.

Що та пиха, і гонор, і чванство їх всечасне?

Загаснуть так, як свічка в воді раптово гасне.

Принаймні раз вони вже в мирських ділах застрягли,

Про святощі забули, а суєти запрагли,

Нехай самі й порадять, як жити у спокої,

Продовжитись у дітях, раз кинули двобої

З поганами, не хочуть з зухвальством воювати,

Хоч Господа за приклад могли б собі узяти.