Посестри. Часопис №127 / Згадувати з вдячністю
Згадувати Віславу Шимборську можна тільки з вдячністю: за незвичайність спілкування, за делікатно передану мудрість, оточену сумнівами й самоіронією. Поетка могла звичайну розмову перетворити в неповторний досвід. Ми запам’ятали, хоч, напевно, кожен інакше, поєднання проникливого спостереження та гри уяви, критичного мислення і, на перший погляд, наївного захоплення, серйозної аргументації та тонкого жарту. Розпорошені приклади з життя, аналізовані пригоди в трамваї чи на ринку привідкривали дивність існування, несподівані зіткнення ситуацій, одночасності з набагато глибшим значенням.
Висловлюваною творчістю Шимборської, так само як і написаною, керували парадокс, несподіванка, неочевидність. Її почуття гумору не мало собі рівних. Перелік особистісних рис, які так притягували співрозмовників, але й тримали їх у шаховій позиції (бо ж незгода на банальне розуміння тем була вступною умовою), міг би розгортатися у багатьох напрямах. Але незаперечним є те, що не можна всього, чим ми Їй завдячуємо, тобто багаторічними зустрічами й читаннями, натхненням і допитливими питаннями, осяянням і оцінками, замкнути в кількох визначеннях, продиктованих жалібними обставинами. Віслава Шимборська була людиною камерних просторів, вірної дружби, добре пильнованої приватності.
Вона не зносила медіального вереску, світового позування та торговища пустотою, де кожен із тих, хто тренує гру амбіцій, повинен мати визначений ранг. Вона добре почувала себе в невеликому колі близьких людей, бо ж дружній пакт давно укладено, а тому елементарне нерозуміння чи дражливі непорозуміння не загрожували. Це зовсім не значить, що нобелівська лауреатка хотіла керувати обміном думок, навпаки: вона мала феноменальний талант слухання, який, бувало, давав крила мовцеві.
Її цікавість до іншого світовідчуття, нового викладу явищ, навіть дрібних фактів, які виконували роль малих відкриттів, ніколи не втрачала сили. Поетка більше цінувала добре поставлені запитання, які потрібно було розплутувати, розрізнюючи явища й додаючи сумніву, ніж прозорі відповіді, прості, однозначні. Можливо, ми надуживаємо словом «дружба». Чи можна визнати за неспростовні оригінальні докази дружби запрошення, розмови, присвяти на книжках, які поціляють абсурдним гумором, святкові листівки-колажі, щедро нею даровані, я не зовсім упевнений. Обдарований хотів би думати, що це саме його поетка виокремила особливою увагою, але ж коментар постійно ускладнюється.
По-перше, дружба, як і «справжня любов», у віршах Шимборської – рідкісний феномен у масштабах усього космосу, майже неможливий, по-друге, зображений тут зв’язок мав свої ступені й місця не-довизначення, бо ж нобелівська лауреатка уникала маніфестування почуттів, що його так любить сучасний світ. Тому в сердечному зв’язку знаходилося місце для дистанції й окремішності. Вона з іронією писала, наприклад, у творі «Uściski dla ludności» («Обійми для людства») у циклі «Позапланової літератури» про ритуальні «акти сердечності», про неослабну потребу ніжності чи навіть театру почуттів, що відіграється на щодень як нестерпна комедія.
Пам’ять дружби, я так думаю, повинна залишатися відстороненою. Отож необов’язково потрібно теревенити в медіа про дружбу. Можливими є інші означення: близький знайомий, споріднена душа, проникливий співрозмовник, приятель із мистецького середовища, людина, яка не підведе, не зрадить. Зустріч віч-на-віч відрізнялася від розмови на кілька голосів. Запрошений на каву повинен був розповідати про себе прозоро, змістовно, цікаво. Доброзичливе заохочення, усмішка, стиль легкої кпини – з доданими краплями серйозності – справляли, що розмова не нагадувала складного екзамену.
Вона ніби природно сходила на вищий рівень, а запрошений забував про стражденне еґо, образи, вразливість. Розмови про свої й чужі нещастя не були виразом доброго смаку, відразу навіть без слів вимальовувалася межа, яка відділяла допустиме зізнання від надуживання. Звичайно, Віслава Шимборська завжди була схильна дарувати вимірну допомогу (як у Євангелії – приховано) чи гарну пораду, що виходила з досвіду, а не з книжкової мудрості.
До успадкованих, прийнятих на віру рецептів життя вона завжди підходила недовірливо. Більшість людей люблять похвалу, натомість поетка до заслуженого вираження захоплення підходила стримано. Це правило вдало підхопила дослідниця її творчості в записі сну (у збірці «Шапка-невидимка»
Про урок, який я запам’ятав, хочу коротко розповісти. Отож, делегований колегами з Товариства польських письменників, я повинен був подякувати Віславі Шимборській і в короткому виступі (що за ідея?) невдало натякнув на доброту. «Я зовсім не добра», – відрізала поетка. Як я розумію, це була засторога, щоб не вживати обігових формул, які окрему особу зачиняють у клітці якоїсь доброчесності.
Зрештою, безумовна й переконлива доброта дається хіба тільки святим і безумцям. Однак ми пам’ятаємо про мізерний процент людей, обдарованих нею – у приватному рахунку з вірша «До питання статистики» (збірка «Мить»): «добрих завжди, / бо не вміють інакше, – / чотири, ну, може, п’ять»
Так сприйнята доброта суперечить свободі особистості й найкраще, як вчить поетка, уникати проблемних понять. Швидко розмова змінювала напрямок. Її об’єктом ставали літературні твори, спектаклі й кінофільми. Читацьке захоплення часто віддавало перевагу творам не досить поцінованим – звичайно, поза висловлюваним у простому слові культом видатних письменників. Над застосовуваними критеріями варто було б окремо замислитися, але тут я хотів би вказати – поспішно й не назавжди – кілька чинників, які взаємодоповнюються. Отож, у добрій книжці цікавість до реалій різноманітного світу повинна поєднуватися з точністю у сфері висловлювання, мудрість там виключає зарозуміле всезнання і супроводжується сумнівом, а фантазія тоді славна, коли буде пропущена через фільтр раціональності. Кожне таке читання, за Шимборською-читачкою, повинно відкривати неповторні signum митця слова й у деталях оприявнювати певну істину, яка змушує замислитися, переходить за межі наших звичок і уявлень.
Можна також говорити про пошук таємниць ремесла. Будь-який справжній письменник не копіює зразків, а дарує винаходи. Візьмімо запис у «Позаплановій літературі» про «почуттєву, хвилююче змінну тонацію» у Горація, про поетичний концепт і сміх Жуля Лафорга, наділений силами, які нас знищують, про звукову чутливість Юзефа Чеховича (його дзвони асоціюються з ангелом, що пурхає, «Усе позапланове читання»). Кількахвилинні семінари були безцінними для співрозмовників, вони ж бо заохочували до відновлення контакту зі спектаклем чи фільмом, до ревізії того, про що ми були здатні мислити. Наприклад, виголошуючи похвалу інсценізації «Опису звичаїв» Миколая Грабовського, поетка насолоджувалася чудовою розлогістю мови саських часів, аналізувала роль перебільшення у реакціях, поведінці, розмовах, підкреслювала значення монструозної уяви. З великою проникливістю Віслава Шимборська говорила також про кіномистецтво.
Висловлених свідчень було, мабуть, більше, ніж написаних. Ясна річ, що в «Програмній літературі» ми натрапляємо на згадки про ті відгалуження мистецтва, а у віршах можна знайти сліди чи то «кіномонтажу», чи то посилання на конкретні твори. Зазначмо хоч би делікатний кпин із екзистенціалізму на екрані («Кіно – шістдесяті роки», збірка «Сміх та й годі») чи апологію трагічних коміків німого кіно («Комедійки», збірка «Кінець і початок»). Відомою була її перверсійна схильність до кітчу. Шимборська охоче висловлювалася про популярні серіали чи вестерни. Так, я запам’ятав фрази з розмов: «Чи помітили ви, що в “Династії” ніхто нічого не читає?»; «Діалоги справляють враження, ніби герої Дикого Заходу знали Сартра». Але особливу увагу вона присвячувала художньому кіно. Без сумніву, приклад Федеріко Фелліні у цьому місці був би найвідповіднішим.
Я пам’ятаю зауваження нобелівської лауреатки про «Амаркорд» – про ініціації дитинства, з гумором зображені страхи й нав’язливі стани, подієву оніричність, ревнощі, змішані з карикатурою, щоденний цирк зажерливого життя. Про живопис у творчості Шимборської написано вже не одне дослідження, тому я тільки торкнуся цього питання. Знаменними видаються підтвердження вірності певним митцям, як-от Ян Вермер, – художник, який зображував тривання, митець миті, яка не проминає разом із глядачами. Його розповідь про світ вирізняє повага до деталей, завжди майстерно увічнених, а також зворушує присутність образів, що повертаються до нас із іншого часу, застиглих у якійсь поглинаючій дії, видимих, але непроникних. У міщанському інтер’єрі Вермер замкнув увесь космос, есенцію того, що є в образі вітражного вікна, карти на стіні, лютні, стільця. І знову від клавесина повернеться до нас пані «з гарним напівусміхом» («Усе позапланове читання»). Спокійна досконалість у Шимборської стає гарантією ладу, вона обертається проти безумства історії. А тому:
І поки ця жінка з Рейксмузею
в намальованій тиші й зосередженні
молоко із глечика до миски
день у день переливає,
не заслуговує Світ
на кінець світу.
(«Вермер», збірка «Тут»)
Масштаби вразливості співрозмовників зовсім не повинні були збігатися. Віслава Шимборська полемізувала тонко. Ось речення про молодого прозаїка, який мав успіх: «Він був би великим письменником, якби мав дар співчувати». Ось думка про славного французького вченого: «Читаючи його книги, я мала враження, що цілий день ношу два повних відра з водою на п’ятий поверх».
Юліана Пшибося вона називала вимогливим співрозмовником, і це саме можна сказати про неї. Вона була цікавою до всього – до поїздки трамваєм, яка могла мати насиченість, рівноцінну виїзду на північний полюс, до снів, якщо сміливістю візій вони переходили обмежену яву, до відкриттів, які піддавали сумніву нашу «неспростовну впевненість», до цікавинок про звичайних та уславлених людей – за умови, що вони не належали до поширених пліток. Шкода ж бо життя на балаканину ні про що. Тільки глупота в сюрреалістичних вимірах мала смак і цінність. Дотеп і ригористичність, легкість і дисципліна, барвистість анекдота й філософська глибина – це протилежні риси діалогічного інструментарію Віслави Шимборської.
Авторку «Позапланового читання» цікавили наукові теми. Із багатьох галузей: мовознавства, історії, біології, філософії, археології, астрономії, анатомії. З інтенцією та свободою у своїх творах вона використовувала розлогі знання, але й цікавилася тим, як реаліями науки послуговуються інші поети. Літературознавець також міг цим скористатися, тому що часто в леткому спостереженні нобелівської лауреатки уміщувався розвиток проблеми, про який бідний полоніст повинен був написати мозольний, менш винахідливий трактат.
Шимборська прекрасно розумілася на прозі, її висловлень про мистецтво нарації не посоромився б і досвідчений критик. Зрештою, в поезії теж розсіяно сліди захоплення написанням романів. Безсумнівно, пристрасть до читання («читання книжок – це найпрекрасніша розвага, яку собі вигадало людство» «Усе позапланове читання») пов’язувалася з любов’ю до дійсності, яка, зупинена в слові, не вислизає у ніщо. До уваги так само беруться й розумово сприйнята конкретика, і завжди актуальний зміст. «Посмертні записки Піквікського клубу» Дікенса опинилися разом із «Пробами» Монтеня на полиці з книжками, найбільш цінованими поеткою. У віршах Шимборської ми знайдемо багато ерудованих відсилань до текстів культури й літератури. Багато художньо значимих творів і праць із різноманітних сфер, не виключаючи популярних жанрів та практичних порадників, поетка прокоментувала в «Програмній літературі». На підставі цього можна було б подумати, що її помешкання розходиться по швах від надміру книжок.
Тимчасом бібліотека Віслави Шимборської існує в іншому вимірі – у пам’яті й уяві. Фізичний тягар томів не видається необхідним. Поетка не прив’язувалася до книжок, мала силу розлучатися з ними. Черговий вибраний читач залишав гостинне помешкання, часто забираючи з собою книжки – об’єкт пожадання. Тому кругообіг праць не зупинявся, а бібліотеку створювало не так накопичування, як селекція. Звичайно, строгий приватний канон не міг порушуватися, але ж (із іншого боку) кількість книжок, необхідних для життя, не є такою великою, як нам здається. Це не зовсім правда, що Віслава Шимборська не говорила про свої вірші. У інтерв’ю вона висловлювала стриманість, але під час приватного слухання можна було претендувати на більше. Скажімо, отримати інтелектуальний подарунок. Щоправда, відмірювані в малих дозах пояснення стосувалися не загальних питань, а, наприклад, робили зрозумілішими реалії, контексти, обставини. Поетка напівсерйозно ставилася до критичної рецепції.
З-поміж інших я запам’ятав таку проблему: «“Вірш на честь” (зі збірки “Сіль”) – це твір-сирота. Ніхто про нього не писав». Розмова кількох осіб у Віслави Шимборської могла служити зразком для всіх дебатів. Представники наших еліт, що дискутують у медіа, мали б соромитися свавілля, браку такту, поваги до співрозмовника. У домі поетки було інакше: ніхто з гостей не був фаворизований, кожного слухали з зацікавленням. Жартівливі нападки, легка провокація, дотепний сократівський стиль діалогу з боку поетки розворушували мовчунів до товариської активності. Понад усе, однак, спільноту поєднувала стихія розваги. Безкорисливої, без кривавих жертв. Кпини не могли бути жорстокими, карикатура – занадто яскравою, плітка – надто уїдливою.
При цьому самоіронія відігравала важливу роль. Поставав висновок, суперечний із духом нашого часу, що мистецтво жарту полягає в тому, щоб нікого не зранити. Додамо, що поетка мала особливу вразливість до морального зла. Людська підлість і ганебні проступки, а ми жили в цікаві часи, були джерелом великого смутку. У той час оцінка була справедливою і безкомпромісною. Щоб не задовольнятися узагальненнями, я звернуся до чергового прикладу. Отож під час воєнного стану метри польської культури – за посередництвом телебачення – підтримували генерала Ярузельського. Можна сумніватися, чи ті виступи мали спонтанний характер, можна також припускати, що герої досить жалібних медіапрограм пам’ятали старі травми, їх не залишав страх, вони не орієнтувалися в ситуації, вже не хотіли змін. Хоч не можна також виключати опортунізму й браку характеру. Коротке речення поетки, висловлюване ніби мимохідь – «Геріатрія на службі революції» – викликало розуміння й незгоду, гротесковість ситуації, підшкірний комізм непорозуміння. По суті, кімнати на вулиці Хоцімській, а пізніше П’ястовській, були протилежністю двору (чи салону) – тут інтелігенцією не послуговувались як стилетом.
На давніх і сучасних дворах, щоб здобути увагу королеви, мовець намагався ядучими зауваженнями знищити суперника. Яким же це було далеким від зустрічей із Віславою Шимборською. Розваги з визначеною кульмінаційною точкою, тобто славетна лотерея, виходили з двох традицій, а саме із давніх розваг і товариських ігор, яких позбавив нас ординарний телевізор, та з успадкованого після сюрреалізму гумористичного впливу. Як відомо, митці цього кола вигадували абсурдно непридатні об’єкти, які украй розходилися зі своїм призначенням.
Спрямована на несподіваний ефект, лотерея була ніби відлунням тих успішних екстравагантностей. Учасник розваги переважно навмання вибирав вишукану бридоту, але, можливо, більше очікував на суттєвіший дар, тобто концептуальний, пов’язаний зі своєю особистістю, коментар поетки. Загалом гумор Шимборської оприявнював досвід абсурду, експонував дивні особливості, підкреслював зустріч суперечливих речей, а витинанки (пластичнословесні жарти) ставали ніби оригінальним продовженням сюрреалізму. Обожнювалися супи в торбинках, китайські трави, пляшки вина з дивними назвами. Окремий парадоксальний ритуал включав сідання до столу, частування. Цитувалися тексти настільки графоманські, що аж геніальні у своїй категорії, але їх також урівноважували, як предмет розваги – цього разу в сенсі просвітництва – поживні й корисні твори. Одного вечора товариство з великим зацікавленням «бавилося» «Крилатими висловами» Генріка Маркевича й Анджея Романовського, відкриваючи, що в багатьох випадках ми остаточно не усвідомлюємо, звідки походять цитати, якими ми так легко послуговуємося. Віднайдення автора чи доповнення контексту вітали з безкорисливою радістю.
Не можна не подумати про театральність тих товариських подій. Віслава Шимборська прекрасно режисерувала імпровізоване мистецтво у своєму домашньому театрі. Мені не хотілося б передавати цей образ однобоко. Звичайно, сміх знаходив контрапункт у вигляді серйозних рефлексій, після смачної розповіді наставав момент задумливості, з-за заслони цигаркового диму випливало ласкаво усміхнене обличчя, іншим разом, набагато рідше (тому що правило професіоналізму цього не дозволяє), обличчя замислене, сумне. Іноді Віслава Шимборська не могла приховати емоцій, але це були особливі миті. Після зрізання – на прохання мешканців – прекрасної білої надвісляної тополі, яка росла перед багатоповерхівкою на вулиці Хоцимській, поетка сказала з такою гіркотою, ніби раптово розчарувалася у всьому людському роді: «Дерево їм заважало, забирало світло». Як же «щоденне диво», яке саме було світлом, могло не допустити світла?
Віслава Шимборська не схвалювала приховане, несподіване фотографування, вона зберігала право власного образу, хоч у наш час це так важко. Прищеплені принципи, що не можна бути надто відвертим і скаржитися, справляли враження, що вона була непроникною особою, якоюсь мірою таємничою. Звичайно, близькість, але до певних меж, конфіденційність, але з дотриманням дистанції. І ще це добре виховання, яке так ускладнює міжлюдські стосунки…
Можна було б – парадоксально – говорити про холодну сердечність, критично налаштоване співчуття чи прихильний до людей індивідуалізм. Двозначності, розщеплення перспективи, конфронтація багатьох уявлень, конфлікти позицій та парадокси дуже важливі в поезії Віслави Шимборської. Прекрасні миті існування, яких не в стані знищити руйнівні сили, межують із рефлексією про плин часу, проминання і смерть, сповнена філософського зачудування похвала незліченним формам природи зустрічається з проживанням жорстокості історії, власна, позбавлена ілюзій істина мусить пробитися крізь суспільні переконування і прийняті міти, поодинока людина, що програла, не має шансів у зіткненні з владою й масою, а безпечний азил мистецтва тільки видимо боронить нас від убозтва екзистенції.
Точні знання, як читаємо у віршах Шимборської, можуть поставати тільки з більших обширів незнання, певність ґрунтується на сумніві, а усілякий лад прошитий хаосом. В останніх збірках Віслави Шимборської («Мить», «Двокрапка», «Тут») з’являються чергові спроби складного примирення з тим, що неминуче, що наповнює страхом. Спокійне пояснення, чому ми опинилися в провінційному відросткові космосу, у панічній утечі невідомо куди, на хибних шляхах лабіринту, під терором умирання, в одноособовій постаті, яка губиться серед іншого сущого, серед таємничої гри випадків, не дає виразної відповіді, а можливо, й обдаровує читача спокоєм, що походить із прийняття хоч на мить відповідної перспективи. Бо ж ніхто не погоджував із нами правил існування. Може, не варто розчулюватися, якщо в найкращому разі ми – обдаровані свідомістю перехожі тимчасового існування. Шимборська, може, сильніше ніж досі, уводить постать cicerone, яка говорить про елементарні речі, пояснюючи ab ovo наше буття й перебування, час і тривання. Саме так у віршах «Мить» (збірка «Мить»), «Дещо про душу» (збірка «Мить»), «Мікрокосм», «Форамініфери», «Перед подорожжю» (збірка «Тут»), ніби суперечності самі мали б упорядкуватися чи стати принаймні стерпними.
Поетка експонує фрагменти автобіографії, але в поодиноких фотографічних зведеннях, ніби відірваних від цілісної нарації, і завжди так, щоб вони служили більш загальному задумові. Вона не хоче ховатися у минулому, ані мітологізувати його, не прагне також однозначного пояснення давніх подій, не погоджується на застиглість своєї особи у якійсь версії («Складне життя з пам’яттю», збірка «Тут»). Результати реконструкції образу іншої особи за допомогою цього непевного знаряддя ще гірші, бо ж навіть прості запитання про реалії не знаходять відповіді («Портрет із пам’яті», збірка «Тут»). Тільки «пам’ять про добрі миті» («У юрмищі», збірка «Мить») має якусь цінність: спільно з подивуванням і «здатністю до порівнянь» становить довго заощаджуваний капітал життя. І треба визнати, що якщо трохи втішливий, то, напевно, нетривкий. Вірші з останніх збірок у звичайних словах незвично порушують проблеми остаточного людського призначення.
Можна було б сказати, що, як у кафківському відсуванні процесу, хоч без тієї понурої детермінації, відбирають владу у неминучого, обмежують територію смерті, з усіх сил духу й уяви зупиняють розв’язок, який настане, але ще не зараз. Наше заплямоване тим, що «майже що вічне» існування видається таким тривалим порівняно з ефемеридами й формами в невпинних метаморфозах («Хмари», збірка «Мить»). За інше освоєння потрібно визнати ситуації розмови чи інтерв’ю, у яких особисте заангажування того, хто питає, зменшується. Зрештою, і слово «смерть» буває замовчуваним, оминається здалека, як неокреслена можливість, хоча Парка й тримає в руках ножиці – знаряддя долі. Уважна працівниця, вона зосереджується на історичних здібностях і технічному боці свого заняття («Інтерв’ю з Атропос», збірка «Двокрапка»). Інше мовчання знаходить глибокий сенс у вірші «Старий професор» (збірка «Двокрапка»): поезія про відхід перетворюється у висловлення самотньої мудрості, яка приходить пізно, коли людина вже звільнилася від життєвих обов’язків.
Помічання парадоксів часу не пояснить сенсу виділеної дрібки існування, часто лише відблиску життя, що починається й закінчується. Загрозу смерті не відхилено, а радше – підсилено фактом, що події, які були долею померлих дітей, розігрувалися в малих масштабах. Ми були б схильні поспішно ствердити, що такі драми ще не набули серйозності («Зворотний багаж», збірка «Мить»). Найбільш немислимою є наша неприсутність чи й стримана участь у справах світу, через це уява підіймає крайні виклики, намагаючись наблизити дійсність, яка раптово стала віддаленою й чужою, а до того ж іще: там і далі можлива мінлива погода, тобто аполітичні факти, позаісторичні, напевно, позбавлені трагізму («Завтра – без нас», збірка «Двокрапка»). У віршах Віслави Шимборської недоконаний час і неідентифіковані рішення змагаються з відходом і смертю. Свідомість повинна випереджати смерть, виривати з-під її влади уламки буття, поодинокі радості й смуток, події, що переживаються суб’єктно.
Поки ми живемо, пізнавальне зацікавлення не повинно слабшати. Свідомість знову заново ставить запитання, на яке важко відразу очікувати відповідь: «Список», «Дещо про душу» (збірка «Мить»). Але остаточність не вигнано, бо ж одне з найважливіших питань стосується саме її. У цій справді екзистенційній поезії смерть – це також параліч багатьох можливостей, зведення випадків до однієї фінальної події.
Прекрасними є слова з вірша Шимборської «Про смерть без перебільшення»: «Немає такого життя, / яке хоч би на мить / не було безсмертним»
Випадало б додати незмінну думку: нарис постаті Віслави Шимборської, творення образу з пам’яті наштовхується на труднощі. Видатну особистість у всій її складності дуже важко охопити порядком слів. Фотографії та кінофільми – це оманлива допомога для пам’яті, бо ж вони реєструють тільки миті, вийняті з наступності часу, але й приховують за кадром щось важливе. Може, важливішою буде невиражальна магія жесту, голосу, присутності, якої нас позбавлено. А ще поезія – єдина така у польській культурі, попри збільшення прочитань, – зберігає таємницю поєднання слів і появи значень. Починаючи згадувати, ми повинні остерігатися спокусливої цікавості, уникати мітологічних нарацій, треба відкинути спокусу потішного анекдота, не перетворювати жалобу на карнавал. Прийняти від поетки урок складного примирення з тим, що здійснюється.
Пам’ятати, повертатися до читання. Хіба не так?
