Посестри. Часопис №127 / Ars poetica

Від перших неоковирних літер

і зліплених нашвидкуруч дитячих книжечок

(з промовистими назвами: «Книжка. Том перший»)

до старанних записів у шкільний зошит.

Майже у кожного щось таке було.

Дозволите розказати віршик без уставання на стільчик?

Правда ж, так можна.

Біжить чорний заєць через біле поле сторінки, у ліс,

де росте ялиночка, і не боїться заблудитися.

Чи хитаються хвилі писаних літер.

Давно ми вже не сідали в чорнильні вітрильники.

Чи простий олівець сірою лапою м’яко ступає.

Але слова часто з кігтями, завжди зачіпають.

Чи клавіші, беззвучні, видають тисячі голосів.

Хтось думає, що можна спекти рум’яну булочку вірша.

Можливо, не знаю, ніколи не виходило.

Хтось робить кров’яні зарубки на тілі –

які часи, скаже, такі й літери.

Хтось навпаки вірить у вірші-подорожники.

Може, віднесемо цей жмут волосся до ткачів,

вони уплетуть його у великий текст, може, навіть роман?

Люблю розглядати їхні детально прописані килими.

Проростає у затінку дуба первоцвіт, один, потім ще.

Срібний звук його здивування.

Можна я принесу вам на пальцях його пилок?

На березі озера хтось висотує пісню, як невід майбутнього,

як обриси світу, я так не вмію, але послухаю.

 

2023