Посестри. Часопис №124 / У відблисках згасаючого вогню
Минуле – літературне, політичне, чуттєве – залишається з нами, відблискує в наших очах, пригасає, димить. А потім раптом – роздується вітром нізвідки, розгориться, зачервоніється, і стане нашим сьогоденням. Ким тоді є ми? І ким стають для нас люди, які творили минуле? Адже лише через людей, лише задля них існує цей час, тільки їм помітний і частково зрозумілий.
Польський поет із Катовиць Бартоломей Майзель виразними фарбами малює образ самотнього сприймання часу, епохи наодинці, переоцінки потай, коли історія особиста стає архіісторією:
скажи-но як довго зостаємось прекрасними богами
що сходять із пагорба у відблисках згасаючого вогню?повернись до мене. як повітряний змій
що втрачає силу і піддається легкому жесту.
оголи хиткий клинок неба.
нехай його світло буде справедливим.
гаснуче й погасле. непорушне
і перетяте навпіл. втрачене і змарноване
ще більше в мені.
Уривок другий із повісті «Тефіл» Рафала Воясінського наче підтакує цій уважній поетичній ревізії Майзеля, звертаючись до квестії пам'яті та пригадування:
– Візьміть-но мене попід руку, бо в голові макітриться, – сказав Розмаринові. – Але ж холодно. Цей холод нагадав мені дещо з давно минулого.
Людина – це смітник. Запам’ятовує оті всі речі, які викликають нестерпну жадобу, бажання, але не задовольняються. А потім мусить вічно носити оцей весь смітник на карку. Якби ж оце «вічно» означало щось більше, ніж «вічно» мертвої мухи. Зрештою, чим відрізняється пам’ять від браку пам’яті? Хіба що йдеться про якийсь інтерес. Політичний? Релігійний?
Збереження пам'яті, відбитків минувшини – людської та природньої, часто інстинктивної – стає інструментом виживання та відновлення, самостановлення й самовизначення. Як у вірші Олени Гусейнової:
Всі тут біля неї:
старші сини, молодші доньки,
другий чоловік, його брати і сестри,
удови, сироти, старі, прокажені.
І тільки внизу, звідки вона піднялася
і куди ніхто не опускає очі,
білі пророки розсипаються
стають борошном,
лежать під ногами,
зберігають сліди.
Войцех Ліґенза в есеї «Тіні танцівниці» про вірші Віслави Шимборської зі збірки «Всяк випадок» (1972) та Збіґнєва Герберта зі збірки «Рапорт з обложеного Міста» (1983) говорить про повторення історії та досвіду:
Танцівниця досягне апогею своєї слави, але, не знаючи про це, вирушить на зустріч із долею, що здійснюється. І ось замикається засув: есхатологічне «ніколи більше» звернеться в думці реципієнта до образу шарфа, затиснутого на шиї танцівниці. Натомість невелике слідство у справі оригіналу фотографії, певно, не закінчилося б задовільним результатом – з огляду на делікатність характерних деталей.
І наче відблиски вогню – література давніх епох, із появи чергового вагомого видання якої ми щиро радіємо, адже в його складі, врешті, вийшли друком чи не перші переклади архаїчних зразків польської літератури:
Антологія «Європейське Cередньовіччя: літературний флорілеґіум», що вийшла чотири роки тому, репрезентує широкий краєвид красного письменства епохи, яка дала початок так званим національним літературам, заклала підвалини знаних нам літературних форм і методів роботи з літературним текстом.
