Посестри. Часопис №124 / гоніння

я знав що лють повернеться.

приволокли її у брудних мішках.

втиснули у кишені штанів

щоби виглядала як зоряний пил.

 

знову її розносять. 

тримають у великих черевах.

сходяться з нею як з коханкою
яку не вдається покинути.

 

я знав, що вони надскочать. підважать.

поцілять солодку мелодію

що сочиться із сонця.

 

вони йдуть. чую тріск шишок та кроки у лісі.

чую запах їхніх ніг. зростаючу силу якій годі не піддатись.

 

але спокійно. лише усміхаюсь.

щоночі небо спльовує свій прихований скарб.

 

мене не знайти. знову я десь зачаюсь.

буду спостерігати за їхніми ногами.

коли ходять нервово та нюшать.

 

це ніколи не закінчиться. але є у тому щось гарне:

вони вже нічого не мають. заплутались. хоч і не знають про це.

 

часто хриплять. піна на їхніх устах

нагадує білі квіти

які в’януть коли сягаю до них рукою.