Посестри. Часопис №121 / Від Харкова – до Кракова
Свою кар’єру мистецтвознавця Валерій Завершинський розпочав із колекціонування, яке уподобав іще в шкільні роки. Першою справжньою пристрастю колекціонера стала українська порцеляна, а вже потім – картини. Сьогодні він активно підтримує українських художників, організовує виставки їхніх робіт за кордоном, пропагує українське мистецтво.
Олена Олійник: Пане Валерію, коли розпочалася війна, ви – засновник та креативний менеджер Арт-фундації «Братерство вільних митців» – створили резиденцію на Західній Україні, щоб художники з Харкова та інших міст, які опинилися під обстрілами ворога, могли перепочити й попрацювати в комфортних умовах. Чому саме художники, а не письменники чи актори? Чим вас приваблює образотворче мистецтво?
Валерій Завершинський: Я люблю не лише живопис. Мені подобаються і графіка, і скульптура, якщо робота майстерна – то немає значення, як вона виготовлена: намальована, виліплена, вирізьблена тощо. Моє захоплення мистецтвом починалося зі звичайного дитячого колекціонування. Як і багато тогочасних школярів, збирав листівки, значки, солдатиків, потім марки, монети, бони (паперові гроші, що вийшли з ужитку)... До речі, маю колекцію політичної агітації, почату з кількох листівок, що їх німці розкидали з літака під час Другої світової саме для харків’ян.
Ол. Ол.: Де ви їх знайшли?
В. З.: Вони мені дісталися від прабабусі. Вона жила в самому центрі Харкова, на вулиці Гіршмана, неподалік від пам’ятника Шевченку, а в їхньому дворі стояла німецька військова частина «Люфтваффе». Оті кілька підібраних листівок вона поклала між сторінками книжки, а я випадково знайшов їх наприкінці вісімдесятих. І зараз у моїй колекції 65 подібних листівок – із різних міст України, навіть із Києва. Потім я розширив цю колекцію. Оскільки був членом Народного руху – почав збирати різну політичну агітацію партій, депутатів, кандидатів у президенти, переважно передвиборчу. Так склалася колекція. Частина її зі мною в Кракові, але більшість – у Харкові. Маю ще одну «історичну» колекцію – збираю все, що пов’язане з Харковом: листівки, значки, документи, мапи, бони, векселі, чеки, та навіть фантики харківських кондитерських фабрик. До речі, Харківська бісквітна фабрика випустила кілька років тому каталог кондитерської етикетки, де широко представлена моя колекція.
Подорослішавши, став цікавитися антикваріатом, картинами, статуетками, тоді ж закохався в порцеляну. До мистецтвознавства, вважаю, прийшов як колекціонер порцеляни. Але саме української порцеляни: мені була цікава історія її виникнення, імена відомих майстрів, котрі займалися виготовленням посуду і декоративних речей із цього дуже тендітного матеріалу. Як колекціонеру мені завжди було цікаво – звідки річ? Наприклад, купив статуетку – маю дізнатися, хто автор, де й коли вона виготовлена. Але це стосується не лише статуеток – усього, що я купував для своєї колекції.
Розумієте, колекціонери поділяються на три типи: є інвестори, які вкладають кошти в дорогі речі, таким чином захищаючи свої статки від знецінення; збирачі – вони купують усе підряд, аби побільше накопичити; а є колекціонери-дослідники, до них я й належу – мені цікава історія мого придбання. Коли захопився українською порцеляною, створив Асоціацію дослідників порцеляни та фаянсу й у 42 роки вступив до Харківської державної академії дизайну та мистецтв на факультет «Образотворче мистецтво», здобув спеціальність мистецтвознавця. Там, у академії, прийшло захоплення живописом, який теж почав колекціонувати. Я й до того іноді купував картини, але епізодично. Та коли почав вивчати їх на професійному рівні, моє захоплення, так би мовити, розквітло, і вже незабаром я навіть улаштовував виставки з тих картин, які мав.
Ол. Ол.: Ви встигли закінчити навчання в Академії до повномасштабки?
В. З.: У 2019 році я здобув диплом бакалавра й вступив одразу до двох магістратур: в одну – на стаціонарну форму навчання, в іншу – на заочну, за фахом «Арт-терапія» і «Художня педагогічна терапія». Написати дві дипломні роботи за короткий термін, зізнаюся, було дуже непросто, хотілося відпочити, тому пропустив подачу документів до аспірантури. Але вступив туди через рік, у 2022-му, коли вже почалася повномасштабна війна. Наразі закінчую другий курс аспірантури. Тема моєї роботи «Сучасне образотворче мистецтво України у галерейно- виставковому просторі: кураторські стратегії і практики». До речі, початкова тема була іншою, проте довелося її змінити з об’єктивних причин: у своїй аспірантській мав посилання на конкретні музеї, частина з яких наразі евакуйована або зачинена, а експонати вміщені до сховищ, тож поки що недоступні. Тому зміна теми – це вимушений крок. Хоча, зважаючи на нинішні умови, сучасне мистецтво справді мені ближче й цікавіше. Тим паче, що за останні кілька років я провів понад п’ятдесят виставок, фестивалів і наразі, можна сказати, живу у виставковій діяльності.
Ол.Ол.: Ця виставкова діяльність якось пов’язана з резиденцією, що ви створили?
В. З.: Так, частково пов’язана. Але, думаю, якби не розпочалася війна, не було б необхідності її створювати. Художники працювали б і творили свої картини кожен на своєму місці.
Ол.Ол.: Багато українців не вірили, що росія нападе на всю Україну. Якою була ваша думка?
В. З.: Я вірив у повномасштабну війну, знав, що росіяни – наші найзліші вороги, бо уважно вивчав історію. Але коли казав про це вголос, декотрі знайомі крутили пальцем біля скроні й обурювалися, буцімто чують повну нісенітницю: «Наші брати – на нас війною?! Та ти що! Не може цього бути!» На це відповідав їм: «Читайте історію! Дружби з росією не буває». Я був «рухівцем», членом Української народної партії, дружив із харківськими «свободівцями» – самі розумієте, яких поглядів і переконань дотримувався. Проте хоч і знав, що війна буде, морально підготуватися до неї неможливо.
Ол.Ол.: Ви з сім’єю виїхали з Харкова за першої ж можливості?
В. З.: Ми з дружиною й сином виїхали не відразу. Перші два тижні під час обстрілів моя родина сиділа в підвалі, а я в той час із друзями допомагав стареньким сусідам – забезпечували їх продуктами, речами першої необхідності, оскільки магазини не працювали, в місті було порожньо, а ми мали автівку й шукали гуманітарну допомогу, де могли. Пригадую, одного разу прилетів російський літак і обстріляв центр Харкова, де ми жили і якраз тоді були в будинку. Наш дім аж дрижав!
Після цього, розуміючи, в якій небезпеці ми опинилися, 7 березня я вивіз своїх дружину й сина з міста, трохи згодом – із країни, а сам повернувся в рідний Харків волонтерити. Перша моя поїздка була з Хмельницького, де тамтешні волонтери завантажили мій бус гуманітарними речами, які я роздав у Харкові. Потім зателефонували друзі зі Львова, сказали, що теж хочуть долучитися до благодійності, мають речі, тож почав співпрацювати з ними. Так тривало пів року. До Польщі я виїхав у жовтні 2022-го і вже звідси продовжував їздити з допомогою для ЗСУ. Роблю це й зараз.
Ол.Ол.: Ідея з резиденцією для художників виникла ще в Україні чи вже тут, у Кракові? Як вдалося її реалізувати?
В. З.: У Харкові я був знайомий із багатьма художниками. В умовах війни, коли щоденно лунають тривожні сирени, рвуться снаряди, падають бомби, палають будинки, вони не могли працювати. Тож Арт-резиденція «Братерство вільних митців» була задумана для того, щоб вони мали, де творити. Я відшукав будиночок неподалік Львова, облаштував його. Я намагався створити оптимальні умови для роботи. Коли митці приїхали, на них уже чекали фарби, полотна, продукти… Домовленість із ними була такою: вони пишуть скільки робіт, скільки хочуть і можуть, але дві з них залишають – одну в колекцію, другу на аукціон для збору коштів на ЗСУ.
Ол.Ол.: Аукціони були успішними?
В. З.: Особливо – перший, який ми провели під час фестивалю у Львові, у вересні 2022 року, він називався «Мистецький батальйон». У ньому брали участь дві академії – Харківська державна дизайну і мистецтв та Львівська національна академія мистецтв, які представили по п'ятнадцять робіт п’ятнадцяти художників. Присутні були й ректори цих академій, відкрив аукціон мер Львова, на захід приїхали Сергій Жадан та «Брати Гадюкіни», які теж виступили, звернулися до присутніх. Тоді завдяки продажу картин вдалося назбирати на евакуаційний бус, який передали на фронт. Після цього були кілька інших аукціонів, також для потреб ЗСУ. До речі, серед робіт на наступний аукціон запланована картина авторства Сергія Жадана і написане рукою Івана Марчука побажання нашому «Братерству вільних митців» із його автографом.
Ол.Ол.: Ого, це чудовий лот! Ви особисто знайомі з Іваном Марчуком?
В. З.: Так, знайомий особисто. Вважаю Марчука найпотужнішим художником України. Я неодноразово бував у маестро в Відні, працюючи над спільним проєктом, в якому задіяні роботи Марчука, поезії Жадана і спецефекти – доповнена реальність від викладача Харківської академії дизайну та мистецтв Сергія Кліманова. Це має такий вигляд: на картину Івана Марчука наводиш смартфон, і на його екрані вона «оживає. При цьому ще й звучать вірші Жадана у виконанні автора. Можливо, звучатимуть пісні популярних артистів. Пояснити словами це складно, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути… Ідея моя, і вона полягає в тому, щоб поєднати творчість наших видатних митців із використанням сучасних ефектів. Але самотужки я б її не втілив. Дуже вдячний усім, хто долучився до цієї кропіткої роботи.
Ол. Ол.: Пане Валерію, ви організовуєте виставки українських художників у Кракові. Розкажіть про них, будь ласка.
В. З.: У головній міській Воєвудській бібліотеці, що на вулиці Райській, відбулася виставка Володимира Носаня, яка відкрила цикл виставок харківських художників – викладачів, студентів, випускників Харківської академії дизайну і мистецтв. Загальна назва циклу – «Від Харкова — до Кракова». В межах циклу тривала експозиція Владислава Христенка, була ще виставка киянина Євгена Задорожного «Вкрадене дитинство», про жорстоку й сумну воєнну реальність, в якій опинилися ми й наші діти.
Ол.Ол.: У Кракові багато виставкових залів. Чому ви обрали саме Воєвудську бібліотеку?
В. З.: Як уже говорив, займаюся волонтерством. Одного разу приїхав у цю бібліотеку, щоб забрати маскувальні сітки, які тут плетуть волонтери (вони себе називають «райськими павучками», бо бібліотека розташована на вулиці Райській), познайомився з директором – Єжи Вознякевичем. Ми з ним відразу знайшли спільну мову, бо він також знається на мистецтві, не лише на літературі. Крім того, Воєвудську бібліотеку щодня відвідують сотні людей, отже, бачитимуть картини. До речі, у цій бібліотеці наразі працює моя добра знайома – Ірина Антонець, колишня директорка Музею образотворчих мистецтв імені Олександра Білого з міста Чорноморська Одеської області.
Ол.Ол.: Кого з художників презентуєте зараз і де відбуваються виставки?
В. З.: Зараз виставки тривають у «Novum Bistro» та в готельному комплексі «Добчице», власник цих закладів із самого початку війни підтримує українських біженців. Там представлені персональні виставки харків’ян Володимира Носаня та Юрія Ваткіна, киян Євгена Задорожного та Юлії Петрової. Також ідуть перемовини з власниками інших локацій, щоб показати роботи українських та польських митців – Віктора Шахова, Олександра Сердюка, Ігора Панчука, Марини Бойко, Якуба Матушевського, Ганни Козирєвої та інших.
Ол.Ол.: Ви запрошуєте на відкриття виставок авторів-художників?
В. З.: Я запрошую, але їх не випускають із країни. І це, вважаю, неправильно. Бо художники мають бути вільними у пересуванні, їх не можна ставити в жорсткі рамки, адже митці не можуть творити в неволі. Мало того, вони повинні презентувати свою творчість у світі.
Ол. Ол.: Пане Валерію, ще хочу запитати вас про журнал «Порцеляна», який виходив у 2017–2018 роках. Ви були його головним редактором.
В. З.: Вирішив видати журнал, бо, як уже говорив, захоплююся порцеляною. Коли почав її колекціонувати, мені траплялися справжні перлини цього ремесла, що прирівнюється до мистецтва. Про порцеляну і фаянс я можу розповідати безкінечно – так заглибився в цю тему. Першу українську порцеляну виготовили наприкінці 18 століття, тому її історія багата. На жаль, у нас знищені всі порцелянові заводи, яких в Україні було близько двадцяти, натомість ринок заполонила китайська продукція невідомого походження. Я видав журнал, щоб розповісти поціновувачам мистецтва, колекціонерам і зацікавленим історією своєї країни про видатних майстрів, про народні традиції, що закарбувалися у порцеляні у вигляді візерунків та орнаментів, про те, як відрізнити оригінал від підробки. Розумієте, картина може висіти на стіні десятиліттями й віками, якщо трохи зіпсується – її можна реставрувати. А порцеляна дуже тендітна: розбилася – не склеїш. Тому її дедалі менше й менше. На моє глибоке переконання, художня порцеляна – одна з найбільш традиційних галузей, що репрезентує українське декоративне мистецтво, є носієм важливих традицій та виразником національної культури.
Щодо журналу «Порцеляна», то ми випустили всього чотири номери, потім почався ковід, виникли проблеми з його реалізацією. А далі – війна…
Ол. Ол.: Після війни плануєте відновити журнал?
В. З.: Давайте спочатку всі разом виборемо нашу таку жадану перемогу. Для цього маємо робити все можливе, кожен і кожна на своєму місці. Я щиро бажаю нашим воїнам сили та повернення додому живими, а всім українцям – терпіння й віри!
