Посестри. Часопис №12 / Довга вистава на театрі воєнних дій
«Поїзди, вони як портали часу…» Актриса робить паузу й продовжує: «У потязі ти залишаєш один світ і переносишся в інший».
В едмонтонському театрі – прем’єра. Дають «Аліну», п’єсу Ліанни Макух, канадської драматургині з українським корінням.
– Ми були на читаннях твору в Києві, раніше: прем’єра ж мала відбутись ще до…
– До війни?
– Ні, до пандемії. Хоча ви маєте рацію, зараз про усе тодішнє хочеться сказати «до війни». І все ж не зовсім правильно! Можна лише так – до повномасштабного вторгнення. Бо війна проти московської агресії не почалась зненацька 24 лютого.
Над Віслою здіймається несподівано зимний вітер. Ольга Володимирівна витягає з торби куртку.
– Я, знаєте, мерзлячка. Але зараз, здається, морозить не тільки через погоду. От через цю розмову…
Що ж. Журналістика часами – справжнє вкладання пальців у рану. Хоча у цьому випадку слово «рана» здається не зовсім доречним. Ольга Володимирівна з перших днів прийняла вибір своєї дочки. Просто є у свідомості, в душі певні терени, рухатись якими…
Проте – рушаймо. Бо розповісти про Аліну Вяткіну варто.
Вісімнадцять там було багатьом. У центрі Києва, під стелою, де пізньої осені 2013-го саме молодь започаткувала відчайдушний спротив антидемократичним, промосковским вибрикам Януковича.
– Страшно мені було першого грудня, коли беркутня наздоганяла й добивала хлопців і дівчат, – Ольга Володимирівна стискає руки, – А потім… Ми ж там потім усі були, сотні тисяч. І ще тішилась, що поряд із Аліною є Устим. Він такий: там за балаклавами, під касками, не дуже розбереш, хто є ким, – то він часами волав, мовляв, обережніше, не напирайте, тут дівча!
З Устимом Голоднюком Аліна познайомилась у перший чи другий день протесту, який став нашою Революцією Гідності.
– Чи цікавилась Аліна політикою? Як вам сказати. Це її перший курс Лінгвістичного університету, обрала відділення чеської мови, хотіла стати перекладачкою або викладачкою. Тут радше йдеться не про втаємничення в політику, а про цінності. Україна. Людська гідність. Адже наша революція вибухнула і вистояла якраз за такі цінності, правда?
Революція вистояла. Аліна була на Майдані від початків і до перемоги.
А з Устимом вони після останнього дня Майдану не побачились жодного разу.
Ні, загалом – шляхи хлопця та дівчини не розійшлись. Якщо йдеться про ті ж наріжні цінності. Просто діють Устим та Аліна тепер у різних вимірах.
Герой України Устим Голоднюк загинув від кулі 20 лютого, коли біля верхнього виходу метро «Хрещатик» намагався під вогнем забрати тіла вбитих побратимів. 20 років йому мало виповнитися лише у серпні.
Золота Зірка Героя лягла у руку батька, Володимира Голоднюка. У руку, яка закрила очі сина.
Пан Володимир також був на Майдані. Так само природно, як ще до народження сина, студентом, на початку 90-х – голодував разом із іншими, юними – під час Революції на граніті.
Голоднюки з Терпопільщини. Там, у Збаражі, з 5 травня 2014 року працює музей українсько-російської війни, започаткований Володимиром Голоднюком. Не лише пам’ять – дія. Весь час із початку російської агресії на Донбасі волонтери збирають кошти, добувають і громадять тут усе потрібне для фронту, доправляють вантаж – за вісім років пан Володимир та його однодумці налагодили контакти з командирами підрозділів та бійцями, знають деталі потреб.
Мама Аліни також втаємничена в тонкощі усіх цих бронежилетів, медикаментів і автівок («тільки певного ґатунку, лише перевірене»). Це чекають на передовій зараз, у доленосну, поворотну добу повномасштабної війни. Її тимчасове помешкання в Кракові перетворилося на волонтерський штаб, на склад: ось знову прибуло замовлене, не так легко навіть удвох із кур’єром підняти пакунки сходами, але радісно – вже є, все це терміново поїде на поля битви.
Тим часом, в Україні Аліна…
Та гаразд, не забігаймо наперед, гляньмо, як жила вона після Майдану.
– Я просто відчувала часами – вона не лише волонтерить. Те, що не завжди відповідає на дзвінки, що ж, можуть бути певні обставини і в мирному місті. Але, бувало, відповідає, і чутно навкруги неї дивні звуки. Звуки війни.
Після Революції Гідності дівчина не повернулась до київського Лінгвістичного. Не хотіла повертатись туди, куди приходила після нічних чергувань на Майдані (волосся пропахло димом палаючих шин) і часами чула – «у вас усе одно нічого не вийде». І ще – тяжко було ходити київськими вулицями, відчуваючи, що Устим не озветься до неї ні на Хрещатику, ні на Прорізній, ні… Бракувало й інших друзів. Не лише тих, хто пішов у Небесну Сотню. Тих, хто з Майдану пішов на війну.
І ось, розпочавши навчання на чеській філології у Львівському універі, Аліна поринула у допомогу фронту.
Спорядження й ліки. Студентська організація «Волонтерський полк» зібрала, закупила, доправила на передову найпотрібніше – майже на мільйон гривень.
А в думках – «на території твоєї країни вбивають людей, і ти не можеш нічого з цим зробити. Таке враження, що коли ти ТАМ – стає трохи легше».
Вміст рюкзаків, якими Аліна везла на передову зібране фондом, – 60 літрів. Потяг Львів-Дніпро. Там місцеві волонтери завантажать бусик. І вперед!
«У поїзді ти залишаєш один світ і перебираєшся в інший». У автівці, що рухається серед вибухів, – поготів. Третього січня 2015-го Аліна Вяткіна залишилась «на нулі», тобто на передньому краї. Розвантажувались у темряві, під обстрілом. У бусик, що мав повернутися до Дніпра, дівчина не сіла. Сказала – я журналістка, мушу зробити репортаж.
За кілька днів (майданівська дружба не іржавіє) Аліна «по знайомству влаштувалась» у легендарний батальйон парамедиків «Госпітальєри».
Легендарним бат був, зрештою, і є – в інформаційному просторі. До мирної України долинало відлуння фронту, де «мов у кіно». А ТАМ, на нулі – це просто години, дні. День за днем. Температура мінус 25. Замерзає не лише вода, крижаними й ламкими стають вологі серветки.
Парамедики, дівчата-парамедикині, витягали поранених кіборгів, захисників Донецького аеропорту. В останній тиждень перед тим, як ДАП упав (люди витримали, не витримав метал, не витримав бетон), коли побільшало того, що йменується «пораненням, несумісним із життям» – було так: зробити знеболення. І все. Дивитися, як людина згасає. І пам’ятати, подумки повторювати собі: є ж і світлий реєстр, є врятовані…
– Вона приїжджала на короткі ротації. Звичайно, що змінилася. І так мало бути. Вона поверталась у мирний світ із іншої реальності. І та реальність – її вибір. На передову Аліна поїхала свідомо. Поїхала рятувати. Певний досвід парамедицини отримала ще на Майдані, навчалась у волонтерів, здається, чеських. Чи з Польщі? Так-так, вона пішла на фронт свідомо. Люди ж, і це зрозуміло, навпаки, їхали звідти, з-під обстрілів, з-під загрози окупації. А вона і такі як вона – діставались туди.
Протистояти. Рятувати. Людей. Країну. Робили саме такий вибір. Ольга Володимирівна згадує, як побачила в Аліни фотографію.
– А хто це поряд із тобою? Яка постать… – Мам, це Міф. Що там постать, у нього така велика душа! А як він українських пісень співає… Уявіть собі, в батальйоні не знали, що Міф – це Василь Сліпак, оперний співак світового рівня.
Бат «Госпітальєри» був у складі Добровольчого українського корпусу. У мене є друзі, що воювали саме в ДУКу, називаю прізвища. Виявляється – краще назвати позивні. Тоді з’являється щось на зразок спільної території…
– Я також жила в двох параллельних реальностях, на двох територіях. Дім. Київ. Мирний Київ. І – ввечері збільшую на моніторі мапу Пісків, здається, знаю кожну вулицю, кожен закапелок. До речі, були такі, що казали: «Яка з тебе мати? Як ти могла її туди відпустити?»
– А тепер? Зараз, коли рашистські ракети вибухають над Києвом та Львовом, більше людей зрозуміли, від чого наші діти, батьки й діти – боронили мирну повсякденність на Сході України?
– По-різному бува. Навіть тут, у Польщі, зараз можна зустріти тих, що виїхали у перші дні (це зрозуміло), але, не зазнавши жахіть повномасштабного вторгнення, – несуть у собі нерозуміння цієї війни. Хоча не треба про погане. Зараз у фонді зустрічаю таких чудових людей, настільки відданих допомозі боротьбі добра зі злом… Не лише українці. Не лише поляки. Весь світ! Ось, назбирали коштів, придбали чергові автівки на передову. І знову – берці, рюкзаки, біноклі, є потреба у черговій партії засобів тактичної медицини…
Аліна була на передовій десять місяців (ротації – короткий видих). Потреби тих, хто воює сьогодні, тих, хто повернувся з фронту з фізичними та душевними травмами, вона відчуває ніби шкірою.
Зрештою, якими повертаються люди «з іншої території»?
Зрозуміло, що різними.
Випаленими зсередини.
Задивленими у власний вчорашній героїзм.
І – іншими, проте, здається, сильнішими. Здатними продовжувати справу на будь-якій території.
«Як ти?» Ці слова, що набули нині додаткового змісту, вже не є таким собі запитанням для годиться, слова, просякнуті справжнім єднанням – послужили назвою волонтерського фонду, який допомагає фронту.
В ньому день у день працює молода ветеранка війни за Україну Аліна Вяткіна.
І ще – проєкт «Стройбат», ремонтує помешкання для родин загиблих та поранених українських вояків. І ще, ще – турбота про ветеранів, які на фронті підібрали безпритульну тварину. І – організації, котрі надають психологічну допомогу фронтовикам. «Вільний вибір», застосовуючи метод когнітивно-поведінкової терапії, працює з ветеранами та ветеранками, членами їхніх родин.
Із власного досвіду знає Аліна – фронтовику легше звернутися по психологічну підтримку до людини, яка бачила те ж саме. Проте в цьому випадку до побратимства й посестринства потрібно долучити фахові знання. І Вяткіна вивчає психологію в Українському католицькому університеті.
Двадцяти-тридцятилітні українки й українці викликають у мене щиру повагу. Сформовані у часи, коли батьківщина почала повертатися до Європи, вони відкриті до нових знань, енергійні, креативні. У найгостріші миті історії, яка пишеться нині, до цих рис долучається здатність до… ні, не до самопожертви як такої, до логічної жертовності, в поєднанні душевного поривання та розуму.
Не люблю пафосних слів, на межі надриву. Але ж. Це правда – погляд світу зараз спинено на Україні.
Драматургиня Ліанна Макух познайомилась із Аліною Вяткіною у світі, який оновлюється саме зараз, гранично поляризуючи світло й темряву. Світло, хотіли ми цього, чи ні – струменить із України, бо найбільшу ціну платимо ми.
Не знаю, чи змогла канадська акторка цілковито втілити на сцені «Аліну».
Зрештою, дізнаємося, коли побачимо. Коли едмонтонзький театр привезе виставу на гастролі до Києва (без повітряних тривог). У Маріуполь (воскреслий із попелу).
А зараз… Аліна говорить, не зі сцени, з театру воєнних дій: «Щоби бачити більше перемог, треба робити їх власними руками».
