Посестри. Часопис №117 / Між нами війна. П'єса для підлітків

П’єса-переможниця фестивалю «Липневий мед – 2023» в категорії «П’єси для дитячої аудиторії»

Сцена перша

На одному кінці сцени вікно з гарненькими фіранками, широким підвіконням і квітами у горщиках. На підвіконні сидить МІЛА (рудокоса, 15 років). Інший кінець сцени в темряві – там теж вікно, на підвіконні хтось є, але поки що не видно, хто саме.

МІЛА: Мені п’ятнадцять. Складний вік, кажуть дорослі. Мама навіть книжку якусь там читає, щось по типу – «Як правильно говорити з підлітками». Наче ми якісь бомби уповільненої дії – не так щось скажеш, і ба-бах. Тому найчастіше дорослі з нами взагалі не говорять. А треба! І слухати теж. І це насправді найважливіше – вміти нас вислухати, а не перебивати, повчати, якісь приклади наводити. Помовчте хоч пару хвилин, це ж ізі! Почуйте нас і не кажіть у відповідь дурню в стилі: «Це все гомони, потім тебе попустить», «Підліток уже не дитина, але ще не дорослий». Або улюблені слова мого тата «Підростеш – зрозумієш». Камон, тату, я підросту і справді все зрозумію, але зрозумію без тебе, бо ти так і не відповів на тисячі важливих для мене питань. І мама теж не відповідає – хоч яка товста та її книжка, видно, порад про те, як говорити з підлітками, там немає. А підлітки є. Я є. І мій біль також є. І може, в тому таки винні гормони, але зараз мені дуже погано.

Мілу на підвіконні поглинає темрява, натомість висвічується інший кінець сцени – там на такому самому вікні, хіба що з іншими фіранками і без квітів, сидить ДАНЯ (рудокосий, 15 років). На цьому підвіконні багато книжок та шкільних підручників, один із підручників Даня гортає.

ДАНЯ: Мені ще ніколи в житті не було так добре. Завтра контрольна, щось тупо завчити пробую, а перед очима тільки вона. Моя руда. Так називаю Мілу і вголос, і подумки, з тої самої першої секунди, як побачив. (відкладає підручник, мрійливо продовжує) Вона переїхалаз Вознесенська до Миколаєва, бо її тата, вчителя фізики, підвищили до директора нашої школи. І, звісно… чи не звісно, але Мілу перевели в наш А. Класуха представляла її перед класом, щось там про тата говорила, про любіть і не ображайте, бла-бла-бла. Я нічого не чув, дивився на Мілу, на те, як вона нервувала, пальці ламала, очі потупила, і, здається, почервоніла, хоча, по правді, за її веснянками, чи як правильно – за ластовинням, – розгледіти якийсь інший колір, аніж рудий, було дуже тяжко. По мені теж ніколи не видно, коли я червонію. І, коротше, я кашлянув у кулак (кашляє в кулак): Руда! Всі в класі заржали. Міла не образилася, ну як можна образитися, коли рудий називає когось рудою? Засміялася теж. І сіла біля мене, хоча класуха хотіла посадити її за першу парту.

Даню поглинає темрява, тепер видно Мілу на її підвіконні.

МІЛА: Про нас у класі казали, що ми надто довго топчемося у френдзоні. Що давно пора щось мутити, видно ж – руді створені одне для одного. Ну, я б із задоволенням щось мутила, але й так зробила перший крок – сіла біля Дані. Наступний крок мав бути за ним. Але ніякого кроку не було. Хіба що його жарти й приколи. Знаєте, в кожному класі є такий клоун – завжди всіх смішить. Іноді дотепно, іноді тупо, але ніколи не образливо. От жодного разу Даня не зробив і не сказав чогось такого, що могло прям боляче ранити. Навіть коли вчительці української мови пояснював, що нема такого слова «слідуючий», робив це дуже лайтово. Хоча, здається, саме тому Любов Іванівна й розізлилася – тон Дані, його очі, руде розкуйовджене волосся, – і вона на фоні, розпашіла від гніву, аж затинатися почала. Так Даня і познайомився з моїм татом – в директорському кабінеті. Потім тато сказав, що не хоче, щоб я з Данею сиділа за однією партою. Та й узагалі, краще такого обходити стороною. Чому? Підростеш – зрозумієш. Я й так усе зрозуміла про Даню, одразу зрозуміла, тільки не знала: чи зрозумів він щось про мене? Мабуть, так, бо чого б тоді лайкав усі мої фотки в інсті? І дивився… він так на мене дивився.

Вікно Міли гасне, тепер видно Даню на його підвіконні.

ДАНЯ: Як на королеву. Я дивився на неї, як на королеву. Міла й була моєю королевою. А не казав про це, бо боявся. Ну, рілі, це ж непросто – взяти і запросити її в кіно, чи по Соборній пройтися, каву десь там випити. Раптом вона скаже «ні», що тоді? Як потім ходити в школу, сидіти з нею поряд, як чути всі ці приколи, якщо моя королева – не моя королева? Дурне слово – «королева». Це від тата. Він так маму називав. От тільки це не завадило йому нас із мамою кинути. Королева… ні, все-таки прикольне слово. Іноді уявляю, що я живу в якомусь там шістнадцятому столітті, всі в нарядах красивих ходять, дівчата в платтях. Бали, жива музика, і ніхто нікого не запрошує в кіно чи гуляти. Всі запрошують одне одного танцювати.

Починає звучати тиха класична музика. Даня підводиться з підвіконня, заплющує очі й починає танцювати щось у стилі вальсу. Засвічується вікно Міли, вона сидить на підвіконні, поливає квіти в горщиках, на Даню не дивиться, аж тут, здається, Міла звідкілясь чує красиву музику. Підводиться, прислуховується, і тут Даня, кружляючи з закритими очима, випадково наштовхується на Мілу. Міла і Даня обертаються, дивляться одне на одного довго, уважно. Раптом за кадром звучать голоси їхніх батьків:

ТАТО МІЛИ: Міло, ти дома? Це ти музику слухаєш? Чому так голосно?

МАМА ДАНІ: Даню, я вже вдома! Вечеряти будеш?

Міла і Даня різко відступають одне від одного і втікають за куліси.

Сцена друга

Підсвічені обидва вікна. Міла сидить на своєму підвіконні, фарбує нігті лаком. Даня стоїть біля свого вікна, дивиться кудись вдалину. 

МІЛА: Із вересня і аж до початку лютого між нами било щось. От просто щось. Не дружба, не любов, не флірт, чи як то назвати? Просто якесь таке дивне, наелектризоване щось.

ДАНЯ: Я хотів, я збирався, я зміг би, але… Ні, якщо чесно, я би так збирався аж до випуску.

МІЛА: Того дня ми пішли після уроків на ковзанку, всім класом. В Миколаєві, в самому центрі просто перед мерією, щороку заливають шикарний лід. Береш напрокат ковзани і ганяєш. Ну, це в теорії – ганяєш. На практиці я не відлипала від бортика. Та й не любила ніколи ковзанів, пішла тільки тому, що, як не крути, я новенька, мені тімбілдінг ясно що не завадить.

ДАНЯ: А я ганяв, як акула. Все літо на роликах, ковзани теж не чужі. Всякі там трюки, вісімки робив, щоправда, пару разів гепнувся на дупу, але Міла, здається, того не бачила. Дружбан підкатив і штовхнув мене в бік: «Ти чого тупиш?» Я аж не зрозумів: в сенсі, туплю? Я ганяю на ковзанах краще, ніж будь-хто на ковзанці! Та я стрибки з розворотом роблю. Ясно, що це не потрійний тулуп, але все одно ж круто. Але дружбан говорив не про мою крутість, він говорив про Мілу: вона так-сяк відірвалася від бортика і пробувала їхати. Смішна мала, моя руда… «Це твій шанс», – сказав дружбан і штовхнув мене просто до Міли.

Даня обережно підходить до Міли, зображаючи, наче ковзає на ковзанах. Сумнівається, але, озирнувшись на невидимого друга, все ж робить глибокий вдих і простягає Мілі руку.

ДАНЯ: Дай руку, руда.

Міла зіскакує з підвіконня, з усмішкою дивиться на Даню, але руки не подає.

ДАНЯ: Не дала руки – і ладно. Горда, чи що? Я думав поїхати далі й подати руку Ольці – вона теж погано їздила і точно би не відмовилася. Але тут у голові майнуло дивне: «А якщо цей шанс останній?» Відігнав дурню – якого хріна шанс має бути останнім? Але… відступати передумав.

ДАНЯ: Навчу тебе, хочеш? Погнали!

Даня впевнено бере Мілу за руку і тягне за собою – ковзають по сцені, наче на ковзанах. Міла ковзає спочатку невпевнено, обережно, Даня поглядає на неї. Потім у рухах Міли дедалі більше впевненості, коли Міла ледь не падає – Даня втримує її. Захекавшись, сідають на підлогу між двома вікнами.

ДАНЯ: Дружбан написав, що ковзанку вони заради нас придумали, це був план. А якби не вийшло – у них був іще план Б, план В і план Г.

МІЛА: Мабуть, вони в шоці, що спрацював найбанальніший план А?!

Міла сміється, а Даня серйозно дивиться на неї.

МІЛА (поправляючи волосся): Що? Щось не так?

ДАНЯ: Ти така красива.

МІЛА: І ти… Ой, тобто… так, ти і я, ми красиві руді, і, як усі в класі говорять, нам гріх не бути разом.

ДАНЯ: Будемо разом?

МІЛА: А ти хочеш?
ДАНЯ: Давно про це тільки й думаю. А ти?

МІЛА: І я.

Міла і Даня чуттєво дивляться одне на одного, здається – от-от поцілуються.

ДАНЯ (різко відсахнувшись): До котрої тобі гуляти можна?

МІЛА: До десятої.

ДАНЯ (дивиться на наручний годинник): Без п’ятнадцяти, побігли? Не хочу, щоб директор думав, що я якийсь придурок.

МІЛА: Він уже так думає.

Міла і Даня сміються, хапаються за руку і тікають на інший кінець сцени, зупиняються біля вікна Міли.

ДАНЯ (нервує, не дивиться на Мілу): Ну, я пішов. До завтра?

МІЛА: До завтра.

Продовжують стояти, ніхто не наважується розвернутися й піти першим.

ДАНЯ: Я так хотів її поцілувати, триндець, як хотів, у голові знову майнуло про останній шанс, та цього разу не надто впевнено, щоб я міг здолати страх…

МІЛА: А в мене в голові не було думок, у мене в серці були почуття, тож я…

Міла притягує Даню до себе і цілує. Все поглинає темрява. У темряві чутно голоси Міли і Дані:

МІЛА: Це був наш перший поцілунок.
ДАНЯ: Перший і останній.
МІЛА: Бо то був вечір 23 лютого 2022 року.

ДАНЯ: А на ранок 24 лютого наша історія, задля якої стільки зірок у небі мало зійтися, перетворилася на безкінечну переписку…

Сцена третя

Міла і Даня сидять на своїх підвіконнях. Міла з ноутбуком, а Даня – з мобільним.

ДАНЯ (пише в мобільному): Як ти, де ти?

Даня натискає кнопку «відправити» і в ту ж мить з ноутбука Міли лунає характерний сигнал – прийшло нове повідомлення. Міла читає і друкує відповідь на ноутбуці.

МІЛА: Паніка.

ДАНЯ: Знаєш, значить, про війну?

МІЛА: А є ті, хто не знають?

ДАНЯ: Я хотів тебе сьогодні в кіно запросити.

МІЛА: А я хотіла запросити тебе на др у неділю.

ДАНЯ: У тебе день народження?

МІЛА: Так, мені 16 буде.

ДАНЯ: О, то ти старша від мене на пів року, о май гад (сміється).

МІЛА: Даня, що з нами буде?

ДАНЯ: Все буде ок, наша 79-та бригада не здасть Миколаєва.

МІЛА: Я не про це, я про нас. Тато відправляє мене з мамою в Німеччину, там його знайомі.

ДАНЯ: У Німеччину? Нафіга?

МІЛА: Тато каже, що піде в тероборону, і хоче, щоб ми були в безпеці.

ДАНЯ: Але чого так далеко? Ми не побачимося, ніколи?

МІЛА: Може, поговори з мамою, може, ви теж з нами? Я скажу татові!

ДАНЯ: Не кажи. Мама не поїде, бабуся в селі.

МІЛА: З бабусею.

ДАНЯ: Руда, ти не розумієш.

Міла встає і разом із ноутбуком продовжує нервово ходити туди й назад по сцені, Даня так і сидить на своєму підвіконні.

МІЛА: Тато везе нас на кордон, затори, об’їжджаємо селами, черги за бензином, не знаю, скільки ми так їхати будемо.

ДАНЯ: Де ви вже?

МІЛА: Якийсь Ладижин, не знаю, що це.

ДАНЯ: Ти все далі й далі від мене…

МІЛА: У мене подруга була в росії, ми з нею в таборі колись познайомилися, я написала їй сьогодні.

ДАНЯ: І що вона?

МІЛА: Каже, що це все неправда, що в них по телевізору путін сказав, що це ми самі себе бомбимо.

ДАНЯ: Дура.

МІЛА: Я їй так і написала. І заблочила. Пішла вона.

ДАНЯ: Пішли вони всі.

Міла сідає на край сцени, ставить ноутбук поряд із собою, з цікавістю оглядає приміщення, глядачів, наче бачить все це вперше.

МІЛА: Даня, ми за кордоном. Це вау. Сім кілометрів пішки, потім усі ці черги, я так змерзла. Але тільки кордон переходиш – тут стільки волонтерів, таке враження, що Польща тебе обіймає. І чай, і бургери, і теплі пледи.

ДАНЯ: Ви в Польщі?

МІЛА: У Варшаві, зараз будемо сідати на потяг до Берліна. А потім у Плохінген. Там та школа, точніше, гімназія, у якій татові знайомі працюють, вони нас чекають. Я з понеділка вже навіть на заняття можу піти, уявляєш?

ДАНЯ: Як ти будеш вчитися німецькою?

МІЛА: Я трохи знаю німецьку, це не проблема, ну, це не велика проблема, не найбільша.

ДАНЯ: Не знав, що ти знаєш німецьку.

МІЛА: Ти про мене багато чого не знаєш.

ДАНЯ: Так. На жаль.

Чутно гудок потяга, Міла підхоплюється й біжить до свого підвіконня, сідає, задумливо дивиться у вікно – за вікном майорять види чужої країни, чужих міст і сіл. Даня, натомість, встає, підходить до краю сцени.

МІЛА: Де ти зараз? Усе добре?

ДАНЯ: Ми в селі, в області, поїхали за бабусею.

МІЛА: Заберете її в Миколаїв?

ДАНЯ: Збиралися, але росіяни почали бомбити. То ми, по ходу, тут застрягли. Ти чула про Херсон?

МІЛА: Село поряд із Херсоном? Даня, я хвилююся, тікайте звідти!

ДАНЯ: Руда, це поки що неможливо.

МІЛА: Ми в потязі, під’їжджаємо до Плохінгена. Тут вай-фай є, читаю новини. Даня, мені страшно. Я переходила кордон і дивилася назад, ще ніколи в житті мені не хотілося назад сильніше, ніж уперед. Позаду стільки всього, позаду ти. Я все думаю про той наш вечір, я… Я хвилююся за тебе. Дуже.

Міла обертається до Дані, який досі стоїть на краю сцени. Міла хоче ще щось йому сказати, але не встигає – Даня стрибає з краю сцени і зникає.

Сцена четверта

Міла сидить на своєму підвіконні, пише повідомлення в ноутбуці. Підвіконня Дані пусте.

МІРА: У мене др. Вітай мене, побажай миру, будь ласка, я більше нічого не хочу. Миру – і додому… Даня? Напиши хоч щось, хоч як військові «плюс» постав, що-небудь, ти вже три дні нічого не пишеш… Даня, я дзвонила всім нашим, ніхто про тебе нічого не чув. Ти в селі ще? Чи ви поїхали?.. Бачив відео в інтернеті? Де українських дітей зустрічають із піснями, прапорцями, оплесками? То тут зовсім не так. Я вже тиждень ходжу в гімназію. Всі наче нормальні, але мене не помічають, ніхто не підходить знайомитися, ніхто нічого не пояснює, я наче є, але для них мене нема. І це не ігнор, не те що назло, ні, просто всі вони своїми компаніями тусуються, а я… не знаю, хто для них я. Напиши щось, Даня. Будь ласка… Ми з мамою ходили в церкву, в костел, тут же католицька віра. Я молилася за тебе. Служба сподобалася, не як у нас. Тут, уяви собі, священник от так просто вийшов і розказував про стосунки батьків і дітей, без усяких там розумних слів чи цитат із Біблії. Як звичайна людина, говорив із нами, ну, з тими, хто сидів, у них же всі сидять на службі, це теж плюс проти наших церков. А тато в теробороні. Я хвилююся, в Миколаєві стає жарко…

Міла лягає на підвіконні, задумливо дивиться на стелю.

МІЛА: Ти мені снився. Снилося, що ми катаємося на ковзанці, що я спотикаюся, але ти втримуєш мене за руку й не даєш упасти. Прокинулася і плакала. Я хочу додому, я хочу до тебе. Мама каже, щоб я не читала новин, а я читаю. Ти чув про Ірпінь і Бучу? Це так страшно. Напиши щось.

Міла сідає на підвіконні, підхоплює ноутбук, продовжує друкувати.

МІЛА: Я не розумію цих німців. От вони зовсім не френдлі. Завжди поспішають, ніколи часу на тебе в них немає. Це при тому, що я німецьку трохи знаю, можу щось пояснити, але це ні на що не впливає. З квартирою у нас ціла історія, це кошмар якийсь. У договорі на оренду є пункт: «Не годувати голубів». За це штраф! Ти тут взагалі мусиш усе контролювати в юридичному плані. Тому що буквально за все великі штрафи. Перейшов дорогу не там – штраф. Неправильно посортував сміття чи викинув не туди – 5000 євро! Уявляєш?.. Мама каже, щоб я тобі не писала, бо плачу після цього і нерви собі розхитую. А я пишу, бо вірю, що ти є, що ти читаєш.

Не знаю, чи тобі це буде цікаво, просто, а що я ще можу писати? Тільки про своє дивне життя в Плохінгені. Хочеш прикол? Німці вчаться до 40 років. Рілі! От ми з тобою вже якось уявляємо, чого ми хочемо, ким ми будемо, що нам подобається, а що ні. А тут наші ровесники тупо ще діти. Така різниця навіть не в ментальностях, а в мізках… Німці харчуються взагалі інакше. Їдять дуже багато хліба, він тут дуже смачний. Але якби я стільки хліба їла – мене б давно роздуло, а вони їдять і не товстіють. Можливо, тому що багато займаються спортом. Але все одно, вони не про хелсі харчування. Не їдять супів, у них картопля, паста й сосиски. Вони навіть не знали, що таке наш домашній сир. У них сніданок – це мюслі з молоком. Навіть яєчні не готують! І купують багато готового в магазині, піцу і все таке. Їдять удома, в кафешки ходити у них якось не прийнято. Та й в цілому життя якесь у них, як на мене, нудне – нікуди не ходять, у неділю взагалі нічого не працює…

Сьогодні я трохи вляпалася. В Україні вчать німецьку ще по старих книжках, так-от, мене вчили, що є слово «фройляйн» – це «дівчина» німецькою. І от я ляпнула це слово – і всі заржали, виявляється, вони так уже не кажуть, тепер це як матюк. У них просто є «дівчинка» і «жінка»: «медхєн» і «фрау». Нема цього проміжного – «дівчина»… Я тут уже два місяці. Але досі чужа. Мамі ще важче – вона вчить мову з нуля. Навчання мені легко дається, а в плані спілкування – та сама фігня. Я коли прийшла у ваш клас, то мене дівчата буквально за руку водили, все мені показували, розказували, хто який учитель, із ким як спілкуватися, кого боком обходити. А тут нічого. Тільки я сама підходила до всіх, знайомилася. Я зробила все, що від мене залежало, була максимально соушебл, але це ні на що не вплинуло. Мені сказали, що тут у всіх друзі з садка і початкової школи, а я прийшла запізно – всі тримаються своїми групами. Я вже з усіма познайомилася, чи поїла на паузі, чи проєкт робила, – все одно ніхто до тебе не звертається, і ніхто ніколи не спитає, як у тебе справи, як твій день минув, чим будеш улітку займатися. Мене сприймають як чужу. Можливо, це просто в нашій федеральній землі так, може, в іншому місці інакше.

Лунає сигнал про надходження нового повідомлення. За кадром чутно голос Дані:

ДАНЯ: Що таке федеральна земля?

Міла аж підскакує, швидко пише відповідь у ноутбуці.

МІЛА: Даня!!! Даня, Даня! Ти де? Ти живий, здоровий? Даня!

На сцену виходить Даня – втомлений, змучений. Сідає на своє підвіконня, пише у мобільному відповідь.

ДАНЯ: Зв’язку не було, дякую, що писала. Я сьогодні знайшов точку зі зв’язком, усе прочитав. То що таке «федеральна земля»?

МІЛА: Це як область у нас. А ти де? В селі? Чи в Миколаєві? Я читала новини – область частково окупована росіянами, скажи, що вас не окупували, будь ласка!

ДАНЯ: Ми вже три тижні в окупації. Міла, я не можу довго, буду вилазити сюди раз на день, писати, що живий, і бігом назад – тут не можна так ходити. Орки всіх перевіряють, блокпости на кожному кроці, вони козли, вони таке роблять, вони сусіда нашого розстріляли, але не хочу про це. Ти просто пиши, як ти, я все читаю. Міла, ти мені теж снишся часто. Ми коли-небудь побачимося, і я тобі все розкажу.

МІЛА: Бережи себе, добре? Бережи себе. І маму! І бабуся – напиши, як. Коли зможеш, напиши!

Вікно Дані поглинає темрява, висвітленим лишається тільки вікно Міли, вона продовжує друкувати у ноутбуці.

МІЛА: Даня, ти знову пропав. Зв’язок, так? Нічого. Я знаю, що зв’язок з’явиться, що село ЗСУ звільнять, що все буде Україна. Це моя мантра, я повторюю, коли нервуюся: все буде Україна. І з татом говорила, він сказав, що зараз до вас не прорватися, але готується контрнаступ. Ти тримайся, просто тримайся і не наривайся, я знаю, який ти, терпи, добре? Головне зараз – вижити… Наш будинок у Миколаєві… був прильот від росіян. Першого і другого під’їздів нема. Нам нікуди вертатися. Мама плаче – в квартирі лишився альбом зі старими фотографіями, вона плаче за тим альбомом. Для неї це якийсь символ минулого життя. Життя, якого вже не буде ніколи… Ми їздили на екскурсію у Берлін. В автобусі біля мене ніхто не сів. Я уявляла, що зі мною поряд сидиш ти і тримаєш мене за руку. Похмуро було за вікном, із якого боку не глянь – поганий день. А я сиділа й усміхалася, всі дивувалися. Їм не зрозуміти, що я маю головне – тебе. Напиши, як буде зв’язок.

За кадром чутно інший голос – хриплий, тихий, не зрозуміло, чи то голос Дані, чи іншого хлопця:

ІНШИЙ ГОЛОС: Зі зв’язком проблеми.

МІЛА: Даня!

ІНШИЙ ГОЛОС: Це не Даня, це Костя.

МІЛА: Костя?

ІНШИЙ ГОЛОС: Я двоюрідний брат Дані. Його забрали. Він просив, щоб я тобі написав. Міло, Даня в полоні.

МІЛА: Росіяни його забрали? Куди? Він живий???

ІНШИЙ ГОЛОС: Живий, рашисти тримають його в сільраді, з іншими. Він знімав їхні позиції і відправляв нашим у телеграм, хтось із сусідів його здав. Я потім видалю всю цю переписку – у нас телефони перевіряють.

МІЛА: Що з ним буде? Надія є?

ІНШИЙ ГОЛОС: Його мама кожен день туди ходить, просить, гроші пропонує. Поки він живий – надія є.

МІЛА: А ви як? Як мама Дані, як бабуся? Даня казав, що вона хворіє.

ІНШИЙ ГОЛОС: Бабуся померла місяць тому, рашисти не дали поховати – замінували кладовище. Ми ховали у її дворі.

МІЛА: Співчуваю. Вибачте, що не можу нічим допомогти.

ІНШИЙ ГОЛОС: Я напишу потім. Чи, краще, Даня сам напише.

Міла скручується на підвіконні калачиком і тихо плаче. За кадром чутно сигнал нового повідомлення.

ДАНЯ: Міла, привіт, як ти?

МІЛА (сумно, тихо): Я добре, чекала, що ти напишеш. Костя, що нового? Як там Даня, що вам кажуть?

На друге вікно падає світло – тепер видно, що там, на підвіконні, сидить Даня, його права нога перебинтована, крізь бинт проступає кров.

ДАНЯ: Це я, Міла. Наші відбили село, росіяни розбіглися, когось із полонених пристрелили, когось, як от мене, лише в ногу, добити не встигли, я щасливчик.

Міла зіскакує з підвіконня.

МІЛА: Даня!!! Слава Богу! Я молилася! Я тепер щонеділі в костел ходжу і молюся за тебе! Я знала, знала!

ДАНЯ: Костя казав, що писав тобі і потім видалив всі повідомлення. Тож розказуй заново, у мене є трохи часу, я все прочитаю.

МІЛА: Де ти зараз? Як мама? Про бабусю я знаю.

ДАНЯ: Маму евакуювали в Миколаїв, а я в лікарні.

МІЛА: Із-за ноги?

ДАНЯ: Так, лежав добу в сільраді, крові втратив трохи, але все ок, не хвилюйся.

МІЛА: Головне, що ти живий.

ДАНЯ: То розказуй, що там твоя Німеччина? Мені не ревнувати? Німці до тебе клеяться?

МІЛА: Німці – не моя історія.

ДАНЯ: А хто твоя історія?

МІЛА: Ти, Даня. Ти – моя історія.

ДАНЯ: А ти – моя.

МІЛА: Коли тебе випишуть – приїжджайте з мамою до нас, я говорила з татом, він допоможе, все організує. І він, Даня, тато більше не думає, що ти придурок…

ДАНЯ (сміється): Ну, хоч щось хороше в цьому всьому є. (різко підхоплюється) Міла, вже не можу писати, мене забирають на операцію.

МІЛА: На яку операцію?

Вікно Дані поглинає темрява.

МІЛА: Даня, скажи: на яку операцію?.. Даня?.. Все добре? Це із-за поранення? Операція вже закінчилася? Нічого серйозного?.. Даня?.. Як зможеш – напиши щось. Бо це про операцію мене налякало… Як ти?.. Уже тиждень пройшов, ти не пишеш. Я так не можу. Будь ласка, хоч щось. Як пройшла операція? Де ти? Що робиш? Як себе почуваєш?.. Я тата просила, він знайшов телефон твоєї мами, дзвонив, але вона не відповідає. Попроси, щоб передзвонила, тато вже придумав, як вас вивезти… Даня...

Сцена п’ята

Міла сидить на краю сцени, обхопила голову руками, ноутбук стоїть поряд із нею, мовчить. Вікно Дані в повній темряві, хто там є і що там відбувається – не видно. Міла тяжко зітхає, бере ноутбук і друкує повідомлення, повільно, апатично, без надії отримати відповідь.

МІЛА: Вже місяць пройшов… Даня… просто напиши мені що-небудь, що-завгодно… будь ласка…

Міла натискає кнопку – відправляє повідомлення. І в цей момент із підвіконня Дані чутно характерний сигнал – прийшло нове повідомлення. За кадром голос ЛІКАРЯ:

ЛІКАР: Пілікає і пілікає, ти чого не відповідаєш?

ДАНЯ (хрипло, тихо): Не хочу.

ЛІКАР: Аналізи більш-менш, тиск нормальний, ти молодець. Дівчина пише?

ДАНЯ: Це неважливо.

ЛІКАР: Усе важливо.

ДАНЯ: Ви не розумієте.

ЛІКАР: Ще й як розумію.

Знову лунає сигнал про нове повідомлення.

ЛІКАР: Напиши їй.

Вікно Дані висвітлює світло і тепер видно, що на підвіконні, як на лікарняному ліжку, лежить Даня, права його нога ампутована. Даня з болем поглядає на те, що лишилося від ноги, потім переводить погляд на мобільний у своїх руках, знову лунає характерний сигнал. Даня зітхає і ховає мобільний під подушку, відвертається до вікна. Поряд стоїть ЛІКАР у білому халаті, зі співчуттям дивиться на Даню.

ЛІКАР: Дарма ти так,увсе ще буде – з протезом зможеш і бігати, і танцювати…

ДАНЯ: Я не хочу танцювати.

ЛІКАР: Захочеш, повір мені, захочеш.

Починає звучати класична музика (та сама, що й у першій сцені), Міла підводиться і починає танцювати щось схоже на вальс, самотній, печальний вальс. Лікар іде зі сцени, а Даня так і лежить на підвіконні, не обертаючись. Міла танцює, танцює і танцює. 

Кінець.

Липень 2022 – квітень 2023, Краків – Ірпінь.