Посестри. Часопис №114 / Найкращий вірш

Найкращий свій вірш я написала на місячній літературній резиденції.
Отож, я продирала очі о сьомій під радісну фразу моєї дочки:
Мама, вставай, уже день, і люди ходять на вулиці!
Одягала її, потім себе, потім уся ця сніданкова стихія,
і треба було йти на прогулянку: терміново треба було
купити саме ту іграшку з єдинорогом.
Або в магазин по продукти, або годувати качок,
Або грати в хованки на подвір’ї, де платан,
схожий на атланта, тримав на своїх могутніх плечах небо поезії.
Не встигла подумати про Плат, а вже обід, сповнений ложок вмовляння.
На спільній кухні сусідка-поетка із запалом питає над чим я зараз працюю:
я загадково усміхаюся, і помішую суп. Шукаю одну метафору, – кажу –
і вибираю серед скляночок потрібну спецію. Немовляння.
Далі – спроба щось поробити, але: аудіокнижка не та, у ляльки відламалася ніжка,
і, взагалі, мам, мені так нудно, давай краще пограємося. Немов.
А ось уже вечір, сповнений довгих рядків світла від ліхтарів.
Кілька телефонних розмов під час малювання. Вечеря.
Мамо, забирай мене з ванни, я водний кіт, мокрий-мокрий!
Читання у ліжку, обійми, страхи темряви, втома невтомна, мов білка в колесі.
Ніч поставила таку красиву кому місяця, в цьому вірші, що я навіть дихати не.

 

2023