Посестри. Часопис №113 / «І явивсь він перед Господні очі…»

І явивсь він перед Господні очі, весь
скулившись, як зацьковане цуценя.
І запитав його Господь: Ти хто? – Українець.
Господь позирнув химородно на нього і за-
питав, напустивши на себе гнів:
– Отже, прагнув самостійної України?
– Ні, всевишній, промимрив нещасний і
одразу пополотнів, як стіна.
– В пекло. Одразу. Грішний бо є.
За ним появився Господнім очам другий
і назвав себе українцем.
Господь довго шукав, на чому б
спинити очі і, віднайшовши, граючись
попитав:
– Отже, прагнув самостійної України?
– Ні, Господи, я сам катував
самостійників, бандерівців і всяку наволоч.
– Одразу в пекло, – розпорядився Господь.
І появився Господнім очам третій, і,
глянувши на нього, Господь зрозумів: це
теж українець.
– Отже, прагнув самостійної України, – наки-
нувся він на нього, насупивши державні брови.
– Прагнув, мій Господи.
– Ну і що ж?
– Згноїли в Сибіру, – відповів небіжчик.
– Ото мені ті вкраїнці – одні
гноять самі себе, другі гноять інших,
а таких як ти, – гноять єдиновірні.
Я не пускаю тебе до себе, – відка-
зав Господь і вигнав його з пекла і з раю,
наказавши Петрові зачинити браму.
– Пустіть хоч до пекла, – став просити
небіжчик.
– Вертайся назад і вибирай, що тобі
краще – рай чи пекло, бо обидва
з них українці вже мають, –
усміхнувся Господь і так дмухнув
завиграшки, що нещасний опинився
перед брамою політ. в’язниці.
– Куди ж тепер податися, –
почухав чуприну небіжчик
і, махнувши рукою, подався
до приймальні – проситися
н а  р о б о т у.