Посестри. Часопис №112 / Ветерани війни

                                            Андріані

 

Ветеран війни.

Таке знайоме з дитинства словосполучення.

Раз на рік ми у школі терпляче слухали

про перемогу над нацизмом,

урочисто дарували гвоздики в целофані.

Сонце пестило ордени на лацканах піджаків

немолодих гостей.

З кожним роком ветеранів ставало все менше.

 

Тепер навпаки. 

 

Вчора я грала у баскетбол із ветеранами війни.

Пасуй! Пасуй!

Зашпортуючись,

ми дзвінко ляпали м’ячем.

Парував асфальт київського спальника.

 

Потім ми їли кавун.

Червоний сік стікав по руках, крапав на лінолеум,

домішуючись до горілки, вилитої після третьої чарки, – 

так п’ють за загиблих, знаєте.

Сонце довго котилося оранжевим м’ячем

і раптом впало.  

 

Відтак всі курили на балконі.

А пам’ятаєш, пам’ятаєш те місиво в Щасті?

Десь там унизу хтось слухав русскій реп.

Я вимірювала відстань на око:

нещодавно один ветеран вийшов з шістнадцятого поверху

і не повернувся.

А пам’ята’єш, пам’ятаєш?

 

Поруч зі мною тепер так багато ветеранів війни.

Але поруч із ними

їхніх мертвих завжди більше, ніж їхніх живих.

Особливо тут,

у цьому літньому лінивому Києві.

Дава-ай! Пасуй!

 

2017