Посестри. Часопис №112 / «Поночі нишком нам ставлять на дверях хрест...»

Поночі нишком нам ставлять на дверях хрест,

Отже кінець, отже мічені, вже нікуди

Вийти не вийде. По тому, як крига скресне

Знайдуть розстріляних. Куля влітала в груди,

 

Куля спинялася, кров заливала стрій.

Він – не солдат, він – простий робітник, мій тато.

Ми не виходили, нам загорлали: «Стій!»

«Ворог» – сказали, а ми-от – «вороженята»,

Мічені, тобто ні вивчитись, ні знайти

Праці пристойної, ні перейти кордону.

Чим завинив вам мій батько? Хібащо тим,

Що говорив про право, що йшов із дому,

 

Високо голову держачи. Із плечей

Нині ростуть тільки кволі якісь голівки,

Хиляться, гнуться. Ховається під плащем

Кожна із них, ніби тягнеться до долівки.

 

Ніби нема людців між плащів і пальт,

Плічки самі, вішаки-мовчазні примари.

Тато вертався щоніч, а тоді пропав,

Більше у домі ми чоловіків не мали.