Посестри. Часопис №233 / (між трупоспаленням і трупопокладенням)

Про переїзд через західний кордон України за останні 15 років писали сотні разів в усіх жанрах і з усіма можливими стилістичними прийомами. Цей кордон мільйони разів перетинали українські ковбої-човники на пасажирських поїздах, ховаючи спирт у презервативах і приклеюючи пачки з сиґаретами «Сент Джордж» (хто курить, знає, яка це гидота) до своїх волохатих ніг липкою стрічкою, щоб потім, уже на польській території, віддирати їх із волоссям і верхнім шаром епідермісу.

Я бачив, як вибухали спиртоносні кондоми, як кидали з поїзда величезні тюки з сиґаретами просто в темряву, і невидимі руки вже на польській території підхоплювали безцінний товар, щоб його не виявили непідкупні (деколи насправді непідкупні!) польські митники; я бачив сльози моїх співв ітчизників, у яких забирали їхні кровні сиґарети, їхній кровний спирт, я бачив ґримаси задоволення на їхніх обличчях, коли вдавалося перетнути кордон без матеріальних втрат. Вони робили це заради власного виживання. 

В осілого українського люду, який віками сидів на своїй землі, переважно займаючися рільництвом, раптом прокинувся кочівний дух. Сотні тисяч, мільйони моїх земляків несподівано зірвалися з насиджених місць і заповнили собою країни Західної Європи, з року в рік множачись і перетворюючи своє заробітчанство на тиху окупацію. Ми вимушено окуповуємо Європу і створюємо їй своєю присутністю великі проблеми. Не здивуюся, якщо років за п’ятдесят українці Португалії як друга (а може, й перша!) за кількістю етнічна група почнуть вимагати запровадження другої державної мови. Сподіваюся, не російської.

* * *  

Цей кордон тисячі разів перетинали українські письменники, яким 15 років тому без перешкод дозволили цю розкіш неконтрольованого пересування. Чи не вперше це сталося на початку 1990-х років, коли двоє українських поетів, Олександр Ірванець і Володимир Цибулько, вирушили в пошуках своєї Європи до Східної Польщі. На їхню честь не влаштовували бенкетів і не організовували літературних вечорів. Їм було ледь по тридцять років, і вони хотіли їсти. Ні, в Україні тоді не було голоду (голод в Україні можна створити лише штучно – тут навіть земля калорійна), але й роботи також не було. Сашко і Володимир вийшли на люблінський базар із написаною на картонній табличці стандартною на ті часи польською фразою: «Szukam pracę». І вони її постійно знаходили: прибирали англійські та французькі парки від осіннього листя, служили ґувернантами в багатих польських родинах (навчали польських дітлахів французької мови й гарних манер), носили рясу і святі дари за католицькими ксьондзами... Ні, це жарт. Насправді поети копали могили на цвинтарях, забезпечуючи наших заклятих друзів-поляків якісними – просторими і світлими – ямами. Минуло якихось 15 років, і наші герої стали тим, ким мали стати: Сашко Ірванець – одним із патронів Боннського театрального бієнале і стипендіатом почесного американського фонду, Володимир Цибулько – депутатом Верховної Ради України. Обидва не перестали бути поетами. Справжній поет в Україні – більше, ніж поет. Він – кочівник. Український поет – нетиповий українець, бо йому дуже важко всидіти на місці.

* * *

Колись місцеве населення давньої України навчилося від сарматів по-новому ховати людей – загальнопоширене раніше язичницьке трупоспалення змінилося трупопокладенням: небіжчиків клали на спину, а ноги розташовували паралельно або перехрещували, з орієнтацією на захід, рідше – на південь і схід. І відтоді цей сарматський (а згодом і християнський) звичай ховати людей у горизонтальній позиції і давнє язичницьке трупоспалення постійно змагаються. В Європі поступово міцнішає тенденція трупоспалення, бо елементарно бракує землі на кладовищах (особливо у великих містах), тоді як у селах переважає трупопокладення через достатню кількість цієї самої землі. Що аж ніяк не свідчить про те, що сільське населення Європи має сарматське походження, а міське – якесь інше, наприклад, язичницьке. Це було б повним невіглаством із мого боку – так стверджувати. Я мешкаю в Києві й мрію про одну долю моєї посмертної людської оболонки: бути спаленим. Тільки Київ як єдине по-справжньому європейське місто ґарантує мені здійснення цього бажання. Іноді мені здається, що задля того я тут і живу. Сармати ніколи не жили в містах і не будували їх.

* * *

Від якоїсь миті мене перестала дивувати Європа за Бугом, бо виявилося, що, наприклад, у Польщі я почуваюся набагато комфортніше, ніж удома, в Києві, і вже зовсім не відчуваю, що я за кордоном. Ба більше, я знаю польську провінцію та периферію набагато ліпше, ніж українську. Я був у Тчеві та Кошаліні, але не був у Дебальцевому і Ясинуватій, не був у Херсоні й Миколаєві, але був у Ґдині й на півострові Гель над Балтійським морем (колись це море чомусь називали Сарматським), я був у Катовіцах, Рибніку та Ґлівіцах, але ніколи не був у Донецьку та Луганську. Моє знання сарматської України, тобто тієї частини України, де є популярним пиво «Сармат», обмежується Харковом і Одесою. Але це певна натяжка: у Харкові випускають «Рогань», а в Одесі – «Чорномор», певна популярність зберігається і за миколаївським «Янтарем». І вже зовсім несамовитий факт: проживши в цій країні 31 рік, я досі не був в Українських Карпатах. Зате був у Карпатах Польських – у славній Криниці-Ґурській в околицях Нового Сонча. Колись Карпати чомусь називали Сарматськими горами. Їхати на Лівобережну Україну я не те що боюсь, але для мене це завжди було пов’язане зі справжніми морально-психологічними проблемами. Від певного часу я помітив, що мені цікавіше повертатися в Україну, ніж покидати її, хоча й досі моя особиста Україна до непристойного обмежена Києвом і кількома містами Галичини, Буковини й Поділля.

Раптом виявилося, що особисто для мене пошуки Європи поступово перетворилися на пошуки України та бажання по-новому її пізнати. Причиною цього стала одна, здавалося б, незначна подія. Можливо, люди з іншим порогом сприйняття її навіть не помітили б. Це було на початку вересня 2003 року погідного й сонячного суботнього дня. Я перетинав кордон на переході Гребенне – Рава-Руська в автомобілі одного (вже колишнього) польського дипломата. Мене ніколи не дивувала плавна зміна сакральної архітектури – з романської на візантійсько-слов’янську. Таке зіткнення та співіснування західно- і східнохристиянської традицій переслідувало мене від самого дитинства: я виріс у Кам’янці-Подільському – справжньому виплоді чиєїсь шляхетсько-сарматської фантазії, де католицькі костели завжди мирно вживалися з православними й вірменськими церквами та синагогами. Особливих антропологічних відмінностей між мешканцями Перемишля і Старого Самбора також ніколи особливо не спостерігалося. Отже, того вересневого дня ми стояли на кордоні лишень якихось п’ять хвилин (бо польські дипломатичні автомобілі на кордонах не затримуються, навіть попри те, що в них контрабандою перевозять українських поетів) і тріумфально в’їхали на територію Рава-Руського району Львівської області. 

Батьківщина, як завжди, зустріла похмурими обличчями, дорогою гіршої якості та... шалено густим туманом. Цікаво, що на польській території повітря було чисте і прозоре. 

І за якихось 500 метрів від прикордонної застави – раптова зміна! Виявилося, що банальний переїзд через кордон змінив усе – навіть повітря! Здавалося, ще кілька секунд, і на обрії з’являться сарматські орди – на конях і з луками – і кинуться з дикими криками на наш дипломатичний автомобіль. Про всяк випадок я порадив водієві збільшити швидкість і зачинити вікно. У Жовківському районі також нічого не змінилося – той самий густий дим і ті самі віртуальні сармати за кожним деревом і кущем. Здавалось, почалася війна і мою країну захопили азійські орди. Проте львівське радіо й далі крутило безнадійну пострадянську естраду і жодних реляцій із поля битви не повідомляло, що лише заплутувало справу.

Я подумав: «А раптом вони захопили й радіо?». І телефон, і телеграф, і телебачення, й інтернет, і мобільний зв’язок також захопили невидимі сармати, які немовби кинули на районні центри Львівської області нейтронну бомбу, начинену димовими шашками. Рава-Руська, Жовква, Новояворівськ дивували цілком безлюдними вулицями. Лише на самому передмісті Львова почали з’являтися окремі особини роду гомо сапієнс, що одразу відкинуло гіпотезу про нейтронну бомбу. І раптом – осяяння: я пригадав, який тепер місяць надворі та яка його половина: Україна копає картоплю і спалює сухе картоплиння! Населення районних центрів цілими родинами виїхало на вихідні дні на села збирати врожай картоплі. Цікаво, що Польща – і, підозрюю, Німеччина з Австрією – також збирає картоплю в той самий час, але там нікому навіть на думку не спаде спалювати сухе картоплиння. Це було б порушенням усіх екологічних норм, і це було б якось не по-європейському – псувати повітря. України це не стосується: вона завжди, ще від сарматських часів, спалює сухе картоплиння, навіть попри те, що картоплю в наші краї завезли щойно у XVIII сторіччі.

* * *

У травні 2004 року, якраз після приєднання західної частини європейської Сарматії (Польщі) до ЄС, у її східній частині (Україні) розпочиналася боротьба за її європейське майбутнє. Вже десь з початком вересня всю територію країни окупували величезні й зовсім не сарматські фотопортрети одного з претендентів на президентське крісло (ставленика росії), котрого підтримував власник контрольного пакета акцій пивзаводу «Сармат» (місто Донецьк). До речі, цікаво, що менеджери цього пивного бренда вже віддавна працюють на загальноєвропейську пивну ідею, адже рідко яка українська пивна компанія диспонує такою великою кількістю суто європейських ґатунків пива: «Сармат Kaltenberg Pils», «Сармат Пльзенське», «Сармат Баварське», «Сармат Портер»...

Цілком зрозумілим є бажання, хоч і несвідомо, на рівні споживчих брендів, розвивати елементи спільної є вросарматської ідеології. Ідеологія Мітельойропи, залежна від уже невидимих, але живучих географічних мурів, які не охоплюють усієї території моєї країни, є досить популярною в певних колах центральноєвропейських інтелектуалів. Однак саме євросарматизм здатен бодай якось виправдати існування України на мапі майбутньої об’єднаної Європи.

Давня ідея сарматського походження польської шляхти, яка почувалася дещо самотньою серед родовитої Європи і потребувала історично-міфологічного підтвердження своїх природних прав, у парадоксальний спосіб здатна прислужитися інтеґрації України (все ще розділеної – ментально, культурно, мовно, релігійно) до європейських структур. Уже давно варто поховати зачовгані євразійські ідеї, які насправжки завжди виявляються ідеями квазіімперськими і проросійськими за суттю. Саме євросарматизм у якомусь фантастичному варіанті (як молода й перспективна суспільна ідеологія він може стати близький і галичанам, і подолянам, і наддніпрянцям, і слобожанам, і мешканцям Донбасу та Півдня України) потенційно зміг би зшити народ по обидва боки Дніпра.

До речі, найновішим винаходом кріейторів пивзаводу «Сармат» є пиво «Дніпро», що належить до дуже демократичної цінової категорії. Воістину, ніщо не здатне об’єднувати людей так, як найпростіші речі цього світу. Не менш символічною можна вважати назву Українсько-польського товариства з обмеженою відповідальністю, що якогось там року збирається добудувати нафтову трубу з українських Бродів до польського Плоцька. Промовистішу назву для цього проекту, ніж «Сарматія», годі було знайти. Окремі науковці доводять, що назви деяких українських річок мають сарматське походження. Нафтопровід також можна вважати за річку. Євросарматизм – це ідеологія нашої спільної енергетичної безпеки. Вона може називатися зовсім по-іншому, оскільки невідомо, наскільки пересічний українець, втомлений десятилітнім ідеологічним промиванням мізків, здатен сприймати нові історіософські й геополітичні ідеї. І чи не перетворяться вони згодом на жалюгідну пародію, як це, врешті-решт, і сталося з польським сарматизмом, що його нищівно висміяв геніальний Ґомбрович?

* * *  

За гіпотезами деяких мовознавців, саме сармати принесли в українську мову її чи не найголовнішу фонетичну особливість – фрикативний звук «г», який став вічною темою для глузувань і насмішок наших північно-східних сусідів. Їм ця наша мовна особливість чомусь видається смішною. Їх не смішить, коли гекають чехи і словаки. Знову парадокс: саме з повним занепадом сарматської ідеології в Польщі з польської мови поступово почав зникати звук «г». Нині від молодих людей уже не почуєш ані «гута», ані «гандель», ані «гармонія». Цей померлий звук можна почути лише від старих людей, та й то дуже рідко. Молодих поляків також смішить цей фонетичний рудимент. Чомусь найбільшою проблемою для поляків, які вивчають українську мову, є саме навчитися вимовляти цей звук.

Так само сармати подарували українській мові слово «хата», хоч вона для самих сарматів – племені, що ніколи не стояло на місці, була поняттям радше ефемерним. Натомість для українців сарматське слово «хата» стало чи не центром їхнього мікрокосму, про що може свідчити низка ідіом і сталих словосполучень: «Садок вишневий коло хати» (ідилічна картинка авторства Тараса Шевченка – хрестоматійно-шаблонний образ України), «моя хата скраю» (стереотипне прислів’я, яке свідчить про крайню індиферентність і абсолютний індивідуалізм українців), «щоб у сусіда хата згоріла» (потаємне бажання кожного справжнього, тобто стереотипного українця). Слово «шаровари», яке колись було лише елементом українського національного одягу, вкупі зі словом «культура» («шароварна культура») стало втіленням усього реакційного, ізоляціоністського й антиєвропейського, що є в нашій культурі. Сарматські «шаровари» – це те, що досі не дає українській культурі стати вповні європейською. Шароварна культура – це наш «сарматський» стиль, майже офіційна доктрина культурної політики всіх урядів незалежної України. Іранські запозичення в українській мові звичайно мають відповідники в польській і білоруській мовах, але чомусь не в російській. Скажімо, слово «пан», за яке у зрусифікованих містах України досі можуть винагородити неприязним поглядом і лайкою. Або, скажімо, слово «кат».  

* * *  

Згідно з офіційною історіографією імперських і радянських часів, головним катом українського народу впродовж декількох сторіч уважали польську шляхту. Тобто, інакше кажучи, носіїв тих самих цінностей, що їх ми звикли вважати сарматизмом. І саме демократична сутність сарматської ідеології, яка протистояла проникненню абсолютистських ідей із Західної Європи на територію обмеженої, тобто парламентської, монархії Речі Посполитої, дозволила буйним цвітом вирости тому, що згодом, у XIX сторіччі, сформувало романтичну ідею України – українському козацтву.

Як відомо з польських псевдоісторичних джерел XVI–XVII сторіччя, європейську Сарматію заснували Яфетові сини Чех і Лех. Можливо, саме образа за те, що поляки не врахували українського чинника, не долучивши до цієї симпатичної компанії свого східного брата Руса, і стала підґрунтям для кількасотрічної ворожнечі та протистояння. Можливо, саме через відкидання України як самостійного гравця Польща наприкінці XVIII сторіччя мусила попрощатися з незалежністю. Доказів не треба шукати далеко: досить просто прочитати Сенкевича чи проглянути Гофмана. А от українські козаки не потребували сарматських теорій: вони просто в чистому вигляді були сарматами свого часу. Тому, мабуть, також не могли протистояти московському цареві з його абсолютною і централізованою владою. Мені важко сперечатися з Сенкевичем в одному: сарматські нащадки мусять триматися разом, бо, як свідчить історична практика, роз’єднання і ворожнеча між ними призводять або до Катинської трагедії, або до Голодомору. Або й до Волинської різанини 1943–1944 років.   

* * *   

Я ніколи не зрозумію тієї затятості й жорстокості, з якою здезорієнтовані й нещасні у своєму безпросвітті українці кинулися вбивати своїх польських співгромадян на окупованій гітлерівцями Волині. Можливо, тому, що взагалі не розумію, як розумна істота здатна обірвати життя подібній собі істоті через таку, здавалося б, дрібничку, як шмат ґрунту. Історики з обох боків можуть наводити десятки причин вибуху Волинської трагедії, але я все одно цього до кінця не збагну. Мабуть, тому, що маю на це особисті причини. У моїй родинній історії все завжди складалося так, що українська й польська стихії в ній не просто не ворогували, а – навпаки – взаємно тяжіли одна до одної. Сплітаючись в єдине ціле, вони творили щось абсолютно третє – якусь природну толерантність, яка випливала з єдиної по-справжньому зрозумілої та прийнятної для мене абстрактної величини – любові.

Так, узимку далекого 1917 року, наприкінці Першої світової війни, мого прадіда-поляка й римо-католика Антона – молодого інженера-залізничника з-під Бердичева – якимось дивом занесло на австрійсько-російський кордон, де, вже на австрійській території, на тій самій славнозвісній станції Броди, він зустрів свою майбутню дружину – вісімнадцятирічну православну українку Теклю. Моя прабабця не знайшла нічого мудрішого, як закохатися в уже лисавого, але привабливого і ставного ляха з підросійської України. Наступним кроком була змова, викрадення і втеча на російську частину, в його рідне село Пилипки Житомирської області, де вони взяли шлюб, побудували дім і народили трьох дітей. (Іронія долі: поляк їде на захід, щоб знайти там українку!)

Родина намагалася не пропасти в роки насильницької колективізації кінця 1920-х, сяк-так пережила голод 1932–1933 років (може, тому пережила, що, живучи при залізничній станції, не належала ані до середняків, ані до куркулів, ані до селянської бідноти) і дожила до самого грудня 1937 року. Для кожного українця 1937 рік – це особлива віха, яка є чорним символом загибелі цвіту української інтеліґенції. Десятків тисяч українських письменників, музикантів, науковців, театралів, інженерів, які просто пішли під ніж системи. Мій прадід був побожним сільським інтеліґентом, якого від інших селян відрізняло лише одне – він мав невеличку бібліотеку. Я дуже хотів би знати, що читав мій прадід, напружуючи велике чоло і смішно почісуючи правою рукою свої пишні вуса (я знаю, що він робив саме так, бо так роблю я сам). Можливо, це була якась польська класика – Сенкевич (цей оспівувач сарматського міфу), Виспянський чи Ожешко. Або якась політехнічна література. Або популярні оповідки про земний шлях Ісуса Христа й апостолів. Або просто Святе Письмо. Не знаю.

Отже, грудень 1937 року. Людей до районного відділку НКВД забирають дедалі рідше – найпотужніша хвиля сталінських репресій явно йде на спад. Очевидно, успішно виконали річний план. Рання зима, ще не випав сніг. Родина сидить після вечері за столом, ледь пломеніє жарівка. Текля підшиває малому Франекові куртку. Моя майбутня 17-річна бабця Станіслава пішла до подруги. Найменше дитя вже спить. І раптом надворі чується гуркіт мотора, потім – тиша. Кроки. Стукають у двері. Їх було двоє. «Добрий вечір. Нам потрібен Антон Піньковський». Прадід повагом підводиться, ще нічого не розуміючи: «Це я...». «Це ви? Вас заарештовано за підривну діяльність і шпигунство. Ви поїдете з нами... Пів години на збори. Крім особистих речей, нічого з собою не брати». Це були останні пів години разом.

Прадід Антон одягнув свіжу білу сорочку, сказав, що скоро повернеться, – що ж іще кажуть у таких ситуаціях? – і вийшов. Але ніколи не повернувся. Прабабця сама ходила в районний центр, у відділок НКВД і падала на коліна, просячи, щоб родині повернули єдиного годувальника. Але їй сухо відповіли, мовляв, твого чоловіка вже відправили «по этапу». Тоді це означало лише одне: його вже засудили – ба більше, як сказали їй районні енкаведисти: «Он сам во всем сознался». За два тижні їй віддали закривавлену сорочку – все, що залишилося від чоловіка – ворога народу, шпигуна на користь панської Польщі й водночас підозрюваного в бухарінсько-троцькістській змові. Тіла не віддали. Тіло закопали десь під Житомиром. Не спалили, не поклали в труну, а просто закопали, як собаку. Ніхто не знає, де його могила. Я досі не можу збагнути, навіщо Теклі віддали ту закривавлену сорочку? Існують речі, яких, мабуть, ніколи не зрозумієш.   

* * *   

Для мене ніколи не виникало питання, чи був мій польський прадід чужим? Він був однією з ланок мого роду, і я є його продовженням, продовженням їхньої з Теклею любові, яку обірвала чиясь чужа воля, воля страшної машинерії, яка знищувала цілі нації і пере кроювала кордони Європи, яка безпомильно вираховувала внутрішніх чужинців і «ворогів народу», влаштовувала показові процеси над інакодумцями і створила ҐУЛАҐ.

Дід Панас – бабцин чоловік – загинув у перші місяці радянсько-німецької війни, влітку 1941 року. Двадцятирічного юнака за місяць зробили лейтенантом і кинули на передову з ґвинтівкою зупиняти німецькі танки. Я впевнений, мій дід не встиг убити жодного німця. І, можливо, саме завдяки йому на світ народилися Герхард Шредер і Йошка Фішер, Андреас Баадер і Ульріка Майнгоф, Франц Бекенбауер і Штефі Ґраф. Тому німці мають завдячувати саме моєму дідові, що змогли стати чемпіонами світу з футболу й виграти «Формулу-1». Моєму двадцятирічному дідові, який помер за велику Німеччину, так і не вбивши жодного німця. А значить, мій дід у якомусь сенсі помер і за об’єднану Європу.

Німцям варто усвідомити це, особливо під час розгляду моїх візових аплікацій. У них немає спеціальної графи: «Скільки німців убив ваш дід під час Другої світової війни?». Бо якби була, то люди, чиї діди не вбили жодного німця, мали б автоматично отримувати довгострокову візу. Доказом могла б бути його фотографія якраз перед відправленням на фронт. У нього, як і в мене та мого тата, великі пухкі губи – люди з такими губами не здатні вбити людину. Тим більше ґвинтівкою, тим більше коли ворог при цьому сидить у танку. Чи летить у літаку. Мій дід не докинув би ґвинтівку так високо. Його банально розчавили в протистоянні двох антигуманних систем, як розмінного пішака у чиїхось складних ґросмейстерських комбінаціях. Після діда Панаса також не залишилося могили, навіть братської.
 

   
* * *   

Ні поляк Антон, ні українець Панас не хотіли вмирати так рано. Гадаю, вони як нормальні люди взагалі не хотіли вмирати. Я ніколи не бачив Антонової закривавленої сорочки, але дуже добре уявляю її. Я не знаю, за яких обставин убито Панаса, але сотні разів собі це уявляв. Я з кожним роком наближаюся до віку, коли було вбито Антона. Я вже пережив Панаса на одинадцять років. Я не знаю, як складеться моє життя, але мені хочеться, справді дуже хочеться жити у світі, де любов не закінчується чиїмось зловісним стуком у двері. У світі, де мертвих ховають, а не закопують, як собак. У світі, де після людей залишаються могили і ніхто не заборонить дружині закрити очі своєму чоловікові, а синові востаннє поцілувати материне чоло. У світі, де небіжчиків або спалюють, або кладуть на спину і складають їм руки на грудях. У світі, де можна вибирати за своїм бажанням або «язичницьке» трупоспалення, або «сарматське» трупопокладення. Де гідність людини є першою і останньою заповіддю.

З книги: Андрій Бондар. І тим, що в гробах. Львів, Видавництво Старого Лева, 2016.