Посестри. Часопис №232 / День восьмий
Власне все виявилося таким самим, як і торік, тільки ти сам схуд і витягнувся, але сидів на тих же сходах після шести уроків, після законів астрономії та теорем тригонометрії, після всіх трьох Спасів, які проте нічого так і не порятували, не витягли тебе, не видобули, не виманили назовні, не висмикнули з серпневого каламутного потопання, а тільки немов одділили світло від темряви та ще вигострили в тобі тонесеньку скіпку свободи, кінчик якої, однак, постійно хтось надламував.
І ти все-все знав, а тому нікуди не хотів іти, ні додому, ні через занедбаний парк до кінотеатру, ні в день, ні в ніч, а тільки дивився на жоржини – о розкішні наложниці в маєстатичних убраннях, о примарні одаліски, що ж ви так необачно хитаєтеся на самісіньких краєчках прірв, невже ж ви сподіваєтесь, що до вас жодного разу так і не дотягнуться старечі руки падишаха, о ріки сліз, о мідяки образ, о зламані скіпки свободи й відчайдушної сміливості – знати про те, що день навіки відділений від ночі, гріх від каяття, злочин од кари, і вже ніколи-ніколи не буде ні з ними, ні з тобою бездумного поринання й щасливого виринання – з одного в те саме, з одного – до того ж самого, крізь суцільне зеленкувате марево.
І поки ти йшов коридором, звично рахуючи квадратики підлоги, обачно не наступаючи на червоне, доки ухилявся від брудної ганчірки, яку тягла втомлена прибиральниця, доки рвучко виловлював усі почуті довкола слова, словосполучення, речення, доки ділив їх подумки на склади, закільцьовував, крутив калейдоскопом, запускав повітряним змієм, розмотував котушкою спінінга, уже по суті механічно відділяючи відкрите од закритого, голосне од приголосного, дзвінке од глухого, і рахував теж, рахував же, миттєво, прожогом, без найменшого зусилля творячи в голові ніколи й ніким не записані формули твоєї власної мови, – десь при вікні, обіч, осторонь, у закутку, як завжди, стояла дівчинка Мовкало. Ти на мить застиг навпроти неї, навпроти білого фартушка, одна лямка якого безсило зсунулася на плече, навпроти бантика, що тримався на чесному піонерському слові, ти навіть вдихнув повітря, але нічого не зміг вимовити, бо губи ворушили, упорядковуючи, чиїсь чужі безладні слова:
Гали-найва-нівна-зайді-тьву-читель-ськуда-вайче-рез-стаді-онхлоп-ціне-бігай-тебі-лякабі-нетуди-ректо-раяк-вамнесо-ромно…
Ти не міг, ніяк не міг спинити цієї фонематематики, ти не міг заговорити до дівчинки Мовкало. І дівчинка, як завжди, ступила обережний крок назад і посутеніла. А ти пішов далі, знову розхитуючи й розкручуючи в собі нескінченне
раяк-рез-гали-ціне-нетуди
бо то було все, що насправді твоє, щойно привласнене, перероблене, перетворене, відведене вбік, відділене від реальності так само, як небесні гарячі сльози колись були відділені від непорушності холодних рік. Ти знав, що тепер усе існуватиме окремо – двері з написом «Бібліотека», запах смаженої капусти з їдальні на другому поверсі, а особливо квадратики підлоги – сірі, зелені й червоні. І ніколи їм не злитися, не з’єднатися, не возз’єднатися, не запізнатися одне з одним, так само, як і тобі ніколи не взяти в свої обійми велике сум’яття дівчинки Мовкало, оборонниці, безборонниці, з якої щодня сміються однокласники, яку мати – липкими, як у комахоїдної росянки руками – тягне селищем, а, здається, моховим болотом, і та не встигає за нею, не встигає і ніколи не встигне, і це тобі видно так само добре, як те, що твердь вод навіки відділена од небесної тверді, – у просторі, про який ти вже знаєш геть усе, але досі безнадійно намагаєшся його полюбити.
Сутеній, дівчинко Мовкало. Запинайся мороком. Хай зміяться дві твої жалюгідні кіски. Хай сохне твоя крихітна слізка на строкатому, на веселому, на барвистому покривалі життя. Ніхто її не помітить. Тебе, як і мене, врешті закрутить – усе це: твоя мати з аліментами; моя – з підігнутими ногами на кріслі; незграбний підпис на щойно отриманому паспорті; складений удвоє шкіряний ремінь; рясно списані аркуші; розбиті вікна; смердючі туалети; пухирці альвеол, що навідріз відмовляються дихати; стояння з опущеною головою в кабінеті директора; принизливі медогляди при відчинених дверях спортзалу; яскраві новорічні афіші на вході; непомітно злизана кров із губи; жовта бахрома на прапорі; честь школи; згустки фарби на підвіконні; розшарпані й понівечені болем аксони й дендрити; першотравневі калюжі з потопленими флотиліями паперових квітів; фотографії, на яких треба всміхатися по команді.
Усміхайся, дівчинко Мовкало! Усміхайся й мовчи. Усміхайся – і не смій. Ти чуєш, не смій! Просто вір у те, чого ніколи не матимеш! Вір палко, як вимагає транспарант. Хоч ти знаєш усе нітрохи не гірше за мене. Але тобі – не можна. Мені – не можна. Нам із тобою також – не можна. Твердь вод навіки відділена від тверді небесної.
…суте-нійдів-чинко-мов-калоза-пинай-сямо-ро-ком…
…ус-міхай-сяй-мов-чи…
Прощай, дівчинко Мовкало…
Усе, як і торік, тільки ти схуд, змарнів, бо ціле літо ти любив, любив, зовсім не вміючи, геть не до ладу, не тямлячи, не тямлячись від жаху і знання, які отак зразу взяли й упали на тебе – всіма небесами, всією твердою твердю, про яку давно мовлено і почуто. Ти хотів, ти просив, ти зізнавався, ти промовляв, ти перемовляв і перепромовляв, але не вголос, бо десь далеко пуп’янки жоржин уже тужавіли, щоправда, не привертаючи – як і ти! – нічиєї уваги. Ніщо не лишиться непоміченим! Усе так і пройде непоміченим, як дощ повз баштан, щоправда, перемноженим, переміненим і переліченим подумки: твердь (хитка) – іншими словами: суша, моря (солоні й гіркі), що хлюпалися в тебе всередині, настренчуючи тебе, напинаючи, викамертонюючи до всіх ладів муки, виструнюючи на нічному ліжку, як безжальний правець, як прадавня єгипетська чума.
Ти все-все знав. Про рослини, бо розминав їх у пальцях, коли не тямив, що говорити у відповідь, а надто любисток, бо він ріс біля двору, прямісінько на купі цегли. Про плодові дерева – а особливо коли чув щось непевне, щось близьке, мінливе, таке, що ось-ось, один крок, один, Господи, порух у сутіні, але – ні! – оманливо червона кислюча вишня, зірвана притьма, переб’є, перемкне, змусить дивитися не туди, де з темряви ледь жевріють рожеві пухкі губи, – десь, кудись, не туди, не так, бо так не можна, бо так неправильно.
І можеш тепер скільки завгодно сидіти на цих цементних сходах і вдавати, що ти дурний, молодий, що просто це в тебе було вперше, що ти набудеш досвіду і зможеш, зумієш, розпізнаєш, збагнеш, як треба і як правильно, що ти ось цими вихідними зайдеш у хвіртку і скажеш щось прецизно точне, виважене, правдиве. Що все-все попереду, що час м’який і полуденний, час зачаєний, як ошатна одаліска-жоржина в очікуванні дотику султана. Але – ні. Ти – окремо. Рослини – окремо. Ріки – окремо. Хлопчику! Ти знаєш, що ти нічого тут не вдієш, але ж не бреши собі, лиш не бреши! Ніхто й ні з ким насправді не разом. Ніхто нікого не чує. А ти слухай. Але не бреши!
…Гос-по-дипо-руху-су-тіні…
…роже-вігу-би-Гос-поди…
…неб-ре-ши…
І коли вже здається, що ти все передумав, перемножив і переінакшив усіма можливими способами – навпаки, догори дригом, навспак, набакир, напереріз і стовбула, поперевертав, повикручував, попереповторював, – ти раптом побачив хлопчика Карасика.
Клас, певно, перший. Бо портфель, удвічі більший за самого школяра. Бо ноги ще точно не знають, куди їм іти, де шукати правди, в кого просити розради, якщо все розділене, все вже – окремо. І – не сонце, щоб сяяти вдень, не місяць, щоб світити вночі, а – сльози. Якийсь шибайголова, розбишака, якийсь малий вихрастий пройдисвіт забрав у Карасика його щоденник. Власне ж відділив грізний документ, який кожному велить мати система, від його власника. Як небо від зір.
Карасик, хлипаючи, підійшов до тебе, ткнув пальцем у нападника:
– Він… він забрав мій щоденник… і буде… буде з ним ходити… – от достеменно так він і сказав, можете навіть не уточнювати, а якщо схочете, то це легко підтвердить кожна сходинка шкільного ґанку.
…заб-рав-мій-що-ден…
…дез-нимхо-ди-ти-заб-рав-мій…
Ти встав, кинув сумку в траву й легко наздогнав рудого хитроокого окупанта. Ти навіть не дивився на нього, бо підкреслював свою окремість, ти просто простягнув руку:
– Сюди!
І поки ти повертався з заново відвойованим, ще поки що заплющеним оком системи, з вікна, крізь сонце, навіки відділене від місяця, на тебе знову глянули очі дівчинки Мовкало. Охоронниця без охорони. Сирітка без мачухи. Вона так і стояла, притиснувшись носом до шибки. По той бік. В іншій порі року. Завішена дощем і звично посутеніла. Але їй ти допомогти не міг.
– На!
Малий ухопив, притиснув до себе (дурне ж ти дитя…) оте страшне, оте розграфлене, як схема евакуації з в’язниці, нове своє життя і запхинькав.
– Ну… – примирливо (а всередині розгублено) сказав ти.
– Я думав, він буде з ним ходити, – заливаючись слізьми, заїкаючись, пролепетав Карасик, а ти почув це так, як рослини чують воду, як небесна твердь співчуває земній і ледь помітно, ніжно, як востаннє, щоб ніхто не побачив, гладить долонею її русяві пасма.
– Ну… не буде… – уже впевненіше повторив ти, краєм ока помічаючи, як пара приблудних собак побігла на закинуте обійстя за школою – звісно ж, плодитися й розмножуватися, хоч і невчасно, хоч і не в час.
…хо-чі-нев-час…
А далі підійшли чоловік і жінка. Вони спершу з осудом, а потім з удячністю дивилися на тебе, дякували, але ти не слухав, ти не чув, бо за вікном вестибюля майнула, хитнулася постать комахоїдної росянки, вхопила своїми липучими волосками, кожен із яких має на кінці головчасту залозку, маленьку дівчинку Мовкало і потягла – у квартиру без аліментів, до ложки, вмоченої в несолодку молочну кашу, під обвислі вітрила шпалер, до молодшого брата, який кричить і плаче крізь сон.
Ти все-все знаєш. І вчительку географії з трохи монгольськими очима. І секретарку директора зі стосом паперів. І пропитого районного хірурга, який вимагає від тебе неможливого посеред відчиненого настіж спортзалу. І свою матір, яка викидає через балкон стонадцятий недопалок і дивиться в нікуди. І дівчинку Мовкало, з якої весь час вихоплюється повна темнота, а її, здається, ніхто, крім тебе, не бачить. І її опецькуватих, витрішкуватих, голосистих однокласників. І своїх вітчимів – першого, другого і третього. І дядька Олега з п’ятого поверху, який колись без попередження зірвав із тебе бандану й пригрозив: «Ще раз побачу – задушу!» І хлопчика Карасика, який ще не розібрався, що насправді варто притискати до грудей. І всіх, хто хоче зникнути. І всіх, хто хоче залишитись. І себе. І свою любов, що має владу над усім творінням, над плодами землі, над образом і подобою, що дає відлік часу і прагне творення.
А в тебе немає сил. Ти сидиш, притиснувши до ніг шкільну сумку. Ти тримаєш у пальцях тонесеньку, а проте надламану скіпочку свободи. Ти ждеш дня відпочинку. Ти знаєш, що для тебе його не буде.
…ти-зна-єш-йо-гоне-бу-де-для-те-бе…
