Посестри. Часопис №231 / Вірш із заплаканою депутаткою

У мережі вона досі плаче і так ще

буде довго, от побачиш. Чи

пішла з агентом у ліжко, і як

він її зваблював, що так швидко звабив,

і що вона в ньому бачила, коли на нього

дивилася, перш ніж заплакати, з гірляндою

мушель на шиї, погодьмося:

нам цього не знати. Нас іще для нас

не було. Твоє ім’я, ще для мене

під землею, тільки починало проростати. Хто

його посіяв? І хто нас потім, який агент,

яких спецслужб, на життя і на смерть

звабив, що те, що прийшло наприкінці,

на білому простирадлі видаючись кров’ю

і сім’ям, було кров’ю у сім’ї?