Посестри. Часопис №231 / За плечима розлилося минуле
Ми виходимо з дому, дорослішаємо, змінюємо імена, а пережите залишається в наших рухах і словах. Досить знайомого коду чи випадкового погляду, щоб утрачений світ знову наблизився. У випуску придивляємося до слідів, за якими впізнаємо себе й відчуваємо, як змінилися.
Рядок Єжи Ярневича, що дав назву числу, застає людину на порозі розставання. У перекладі Анни Зотової буденні речі зберігають силу колишньої близькості: «що робити з чотиризначним кодом, який мене сюди впускав»? Вийти з будинку можна швидко; знайти мову для того, що закінчилося, – значно важче.
Зв’язок оселі з тілом і пам’яттю досліджує Юлія Ємець-Доброносова в рецензії «Магія дому». «Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук, «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин і «Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої ведуть крізь родинні таємниці, пережиті втрати й пошуки себе. Дім зберігає те, що його мешканці воліли б забути, а часом береже й можливість повернення до власного минулого. Чи впізнаємо себе, коли переступимо знайомий поріг?
Олені Гусейновій у вірші «Місто обросло псевдонімами» із циклу «Для 23 лютого 2022» вистачає кількох рядків, щоб умістити історію міста в буденність його мешканців. «1240» позначає ціну хустки з каштанами; «12:40» стає часом у свідоцтві про смерть. Двокрапка розділяє однакові цифри, а за ними проступає непоправність утрати.
Шостий уривок «Антека» Болеслава Пруса в перекладі Світлани Бреславської повертає до миті, коли звичний світ утрачає свою очевидність. Хлопець, якому «більше важив пилок, ніж найгарніша жінка», тепер плаче, дивлячись на хату війтової. Перше захоплення вже віддаляє його від дитинства. Минуле починається просто зараз, хоча Антек іще не вміє його назвати.
