Посестри. Часопис №226 / «Іду я...»

Іду я, а час мій закінчується, і мариться вода,

жива, як дзеркало, з якого усміхається

 

усміх.

 

Чути ясний голос зозулі

але він відцвітає.

 

Спека аж блищить на молодих черешнях

від яких шпаки ще

далеко

– На порозі казки.

 

Дорога як

земля по кісточки – по дихання – по дощу

Наказує поселитися в непорушній миті

– Так раптом – так по-босому

 

– так  по-білому – так по-божому – Цвіте як черешня

що цвіте без кінця.

 

Іду. З далекої мандрівки повернулася пам’ять. Вона

добра і тепла просто з забуття

– ясна як

погляд матері – який пам’ятається.

 

Іду, а суходіл мені не знайомий диктує свої закони.

Тут по ньому пливуть у час останній

тож треба човна

робити по пам’яті. Тут згодиться

усе, що живе в ній віддавна.

 

Придасться верба, що росла Біля Бору, сосни що

У Березі на Бялці і грецький горіх від

дому в Скавиці – що його колись зрізали.

 

Вітрило з ранків тих із росою, коли по-босому.

Може бути зі смеркань, тих затишно-

тихих, як овеча вовна на фіцковім

– мені назначенім пасовищі.

 

Може також із жалю. Що таки не минувся

але сам залишився бідний.

 

Можна з усмішок – єдиних тих дорогих

– Того що минуло – Не вертається

– Сюди повертається і живе у смакових бруньках пам’яті на кінчику язика.

 

*

Той човен попливе по землі – по піску – по грудді

і він, а в ньому

без пам’яті закохана

пам’ять тебе поверне – й Настане час

без роздумів. Той останній час, щоб вибігти

просто

на сонце – по-босому

 

– на дитячих ногах, природно закоротких.