Посестри. Часопис №221 / Вечірня пісня
Дорога намокла від дощу, грязюка залазить між пальці, я ступаю по свіжих слідах від коров'ячих ратиць, бачу, як розсипає насіння кінський щавель, чую корбу, відро й неголосну розмову в сусідньому дворі. Увечері слова завжди звучать інакше, ніж удень – так, мов і не знати, про що річ, зате звук настільки глибокий і чистий, що його можна пити, як воду.
Он дядько миє руки біля глиняного умивальника, кладе білий мокрий змилок на поличку й накидає на плечі спочин. Хмари сіються, мов через решето. Кури сідають. Дядько йде вечеряти за хиткий дерев'яний стіл, накритий цератою. Там уже стоїть миска з огірками. Тітка ставить туди ще одну – мабуть, із картоплею, але я точно не знаю, я не бачу. Тільки її голова, перехоплена білою хусткою. Тільки хмари. Хмари.
Спускаюся до води, за звичкою зриваю з верболозу здоровий зелений листок і пропускаю між зубами. Роздягаюся й шукаю для одягу найсухіше місце. Вода чорна, вода вечірня, вода така, що над нею співати хочеться. Але слова слабкі – вони не розрізняють сон і яв, страх і щем, вони голосні й порожні, як відро, що падає. У гущавині по той бік дамби про мене шепочеться болотяна потороч і химорідь, а я від неї ховаюся.
Заходжу в воду і знаходжу свій ятір – за пакільцем, міцно увігнаним у муляку. Спершу легенько торгаю вічка сітки – і вони відгукуються, ходять ходора. Піднімаю кулик – і з нього на всю околицю розлітаються бризки і б'ють зелені хвости линів. Обережно, щоб не поранити ногу черепашкою, несу ятір до берега, і вже там по одній виймаю рибу і складаю в торбу. Лини дуже сильні, слизькі, вони пручаються, хочуть плюснути назад, лишають на пальцях сіро-зелений слиз. Зав'язавши торбу вузлом і приваживши каменем, несу ятір назад і ладнаю його під гілками верболозу – спиною, щоб мене ніхто не знайшов…
Додому йду так само, співаючи подумки. Але слова не ті. Вони тільки ледь-ледь знають, як пахнуть огірки з церати, як сіється небо разом із брунатними пластинками чорного щавлю, як дихають жуки на поверхні трухлявої кори, як витікає з дупел ніч. Слова сонні. Їм не до снаги ці переплески й запахи. Але я все знаю й так.
Відчиняю хвіртку і зачіпаю нею шовковицю – у ноги мені падають ягоди, чорні й мокрі. Вони дихають так само, як жуки. Баба вже здоїла корову й повісила цідилок на дріт – він висить якось безпорадно…
Стою й тулюся підборіддям до воріт, передчуваючи майбутні списані зошити й майбутні розлуки. Дерево мокре, воно лущиться й тулиться до щоки, поки на всю околицю розлягаються шелести, брешуть собаки, виходить із темної дамби болотна потороч і химорідь, простягає кощаві руки, силкується дотягнутися. Але я не боюся, бо я знаю.
Знаю, що на світі ще немає нічого, окрім чистого перетікання в ніч.
Поки зачиняється хвіртка, поки місяць торкається губами води, поки баба висипає рибу з торби в миску, поки корова стоїть у проймі дверей, нічого лихого не станеться. Я це знаю достеменно. А тому просто лягаю грудьми на ворота – і гуду, стугоню, як оголений дріт. Життя йде до мене, йде, ламаючи гілки на своєму шляху. Життя спішить, розпашіле, засапане, і очі в нього – гарячі. Але ж я не хочу. Не хочу!..
Я зіщулююся, ховаю голову в плечі, теж хочу стати маленьким жучком і пропускати крізь себе всі на світі подихи. Цілу ніч. Поки біля повітки світитиме лампочка, жовта й терпка, як перестигла груша. Але на те світло не можна обертатися. Не можна, бо вклякне німа пісня, бо перерветься ніч, а болотна химорідь таки дотягнеться й ухопить вузлуватими руками мене за серце.
