Посестри. Часопис №219 / Псалом

О, які ж нещільні кордони людських держав!

Скільки над ними хмар пропливає безкарно,

скільки пустельних пісків пересипається з краю до краю,

скільки гірських камінців, виклично підстрибуючи,

скочується в чужі володіння!

 

Чи маю тут згадувати пташку за пташкою, як летить,

чи навіть як опускається на закритий шлагбаум?

Нехай навіть то горобець – але хвіст його вже сусідній,

хоча дзьобик іще тутешній. А на додаток – але ж він

                                                                                                           крутиться!

 

Із незліченних комах зупинюсь на мурашці,

котра між правим і лівим черевиками прикордонника

на питання – куди і звідки? – не налаштована відповідати.

 

Ох, побачити б у подробицях весь той безлад нараз,

на всіх континентах!

Бо чи то не вовчі ягоди з протилежного берега

проносять контрабандою через ріку стотисячний листок?

Бо хто ж, як не каракатиця, зухвало довгораменна,

вторгається в священну зону територіальних вод?

 

Чи можна взагалі говорити про хоч який-небудь порядок,

якщо навіть зірок не можна порозпихати,

аби було відомо, котра для кого світить?

 

А ще ж оте ганебне розстеляння туману!

І кружляння пилу над степом на всьому його просторі,

так, ніби зовсім не перетятий він навпіл!

І розлягання голосів на послужливих хвилях повітря:

закличного писку й багатозначного булькотіння.

 

Тільки людське може бути по-справжньому чужим.

Все решта – то мішаний ліс, підривна діяльність

                                                                                                       кротів і вітер.