Посестри. Часопис №217 / Ксенія Болотникова згадує Голодомор

у тридцять другому році, пане, уже не було нічого.

ні зернятка, ні картоплинки, ні свійської звірини, ані хатньої,

ні вовни, ані серпів, ні ціпів, ані паспортів, ні возів,

ні доріг, ні зірок – геть усе ми зʼїли, окрім ножа.

 

весна віяла холодом і сіяла мжичкою. одного дня

з води в ночвах моєї щоки вигулькнув гаспид,

утовкмачував, буцім, якщо проковтну доню,

то виблюю все:

і зернятка, і картоплинки, і звірину, і вовну, і серпи, і ціпи,

й паспорти, й вози, й дороги, й зірки, виверну всенький світ,

наче наволочку, і перекину вліво, й голод закінчиться.

доня також вертатиметься, здорова й цілісінька, так що й нема розходу.

 

ніж лишився незʼїденим, бо стереглася рокрити вістрям

сором, прихований поміж фалдами.

рука, яку ангел не стримав

(пане, якби з висі небесної до Софіївки зійшов ангел,

ми б його достеменно зʼїли, навіть не переймаючись

патранням крил), рука, двадцять сім

ламких кісток, які світляками крізь шкіру сяють,

рука протнула гортань.

 

підіть-но до них, поясніть їм,

попросіть мені корінців буквиці.

стільки років намагаюся виблювати,

порятувати свою рідну землю