Посестри. Часопис №208 / «Мої прадід і прабаба трималися за повітря...»

Мої прадід і прабаба трималися за повітря, 

бо землі під ногами вже не було. 

Усе, що залишилося в руках, – 

пахощі сухого збіжжя 

і крик у крові роду. 

Коли вони йшли, 

з поля здіймався попіл. 

Сонце заходило низько, 

наче довгий погляд предків 

крізь простір, де зникають хати. 

Переживши це, 

вони рушили звідти так, 

ніби під ногами не земля, а спогад, 

порох, що сипався з пам’яті, 

коли хтось промовляв назви сіл. 

 

Я слухаю їхню дорогу. 

У ній тихий гуркіт порожніх комор, 

порожніх ночей, порожніх жмень. 

Цей звук не зникає десятиліттями. 

Він проростає в мені, 

як тінь старого зерна, 

що пережило холод. 

 

Мої батьки вже з’явилися у світі, 

де той ґрунт був лише історією – 

не оксамит навесні, 

а тінь, що хитається з боку в бік 

разом із життям. 

В дитинстві батьки не бачили тих полів, 

де мої прабаби й прадіди 

орали землю. 

Їх прогнали зсередини 

вогненні роки. 

Викрадене покоління. 

 

Я народилась між мовчання 

із відрізаним від коріння серцем. 

Я стала інакшою, 

ніж мала вирости, 

як дерево, що проросло у торфі, 

хоч мало стояти на родючому просторі. 

 

І все одно звучить та давня кров – 

вона шукає своє поле, 

торкається вітру, 

слухає, як зерно дихає під землею, 

але не знає, куди вертатися. 

 

Я пишу їхній шлях, 

бо він не завершився. 

Він проходить крізь мене 

і шукає місце, 

де можна впасти в землю 

хоч одним корінчиком.