Посестри. Часопис №202 / Слова Софії (коротка проза)

Введення Анни Грувер до прози Анни Устинової читати тут.

В якийсь момент Софія почала втрачати слова. Вони губились під час випадкового діалогу із сусідами біля ліфта, серед малознайомих людей на дні народженні подруги, під час зустрічей із клієнтами в агенції.

Дівчина почала відчувати, що на неї тиснуть: стіни у квартирі, перехід у метро з «Театральної» на «Золоті ворота», дерева в улюбленому парку. Їй здавалося, ніби небо перетворюється на озеро. Чорне та густе. Ще крок – і воно впаде додолу або ж почне повільно засмоктувати Софію – допоки легені дівчини не наповняться липкою вологою. Ніхто з перехожих не допомагатиме, і Софія помре. «Отак от завершиться історія у неповних двадцять дев’ять років», – все частіше виринало в голові у дівчини.

Софія продовжувала працювати, ходити на пробіжку, дивитись серіали вечорами, але до звичного трибу речей додалися великі складнощі: порахувати залишок готівки у гаманці, згадати купити хліба по дорозі додому, хоча записала це в нотатках у телефоні. Зрештою – прокинутись зранку трохи раніше, щоб помити голову, теж стало однією із перешкод.

У всіх цих поневіряннях Софію супроводжувала тривога. Не тільки та, що розриває вранішнє небо Києва вже три з половиною роки. Тривога, яку відчувала Софія, весь час змінювала форму. То вона була глибоким проваллям, білий шум якого можна було відчути шкірою. Він обпікав та водночас обморожував, і збагнути, котра з цих двох крайнощів сильніша, видавалося неможливим. Бувало, Софія прокидалася зранку і відчувала, ніби щось змінилося: тривога перетворювалась на повітряну кульку. Надуваючись, кулька тисла на шлунок, кишківник, серце. Якщо ж її лопнути, вона множилась на два – такий собі зачарований горокракс – та цупила ще більше внутрішнього простору Софії.

Одного разу, у березні, дівчина не взяла слухавки, коли побачила на екрані телефону «Мама». Ні, вони не сварились. Ні, Софія не була заклопотана. Софії просто не схотілось. Без причини. Мобільний вібрував на ліжку, однак дівчина ховалась від нього за подушкою, щиро вірячи, що це допоможе. На цей раз у грудях вивергався вулкан. Його поштовхи були настільки інтенсивними, а лава такою гарячою, що вся енергія Софії йшла на те, аби бодай трохи опанувати хаос. Вона не могла вже витискати зі свого голосу щасливі нотки. Вона бажала би стати немовлям та, голосно волаючи, притиснутись до мами у пошуках захисту. Софія була певна, що мама зрозуміє, але повірити в це чомусь було понад її силу.

Дзвінок обірвався. Повисла тиша. «Рятівна», – промайнуло на мить в голові у Софії. Але лише на мить. Вулкан не збирався вгамовуватись.

Власне, Софія таки здалася. Вона відчинила двері своєї квартири після ще двох невдалих спроб мами їй додзвонитися. Зрештою, саме мама стала тією людиною, що відвела доньку до лікарів та чиє аритмічне дихання стало опорою, коли Софія почула слово «депресія».

Після цього почалося – регулярні зустрічі із психотерапевтом, медикаментозне лікування під наглядом психіатра, намагання дихати квадратом – останнє Софії звучало дуже іронічним, оскільки вона вважала власне життя бігом по колу. І поки над вирішенням геометричної задачки працювало кілька людей, дівчині дійсно ставало потроху краще – повертався сон, почала відроджуватися звичка переходити за дві стіни під час обстрілів, а вага ранків ставала на кілька міліграмів більш зносною. Софія навіть один раз усміхнулась, коли побачила малинове небо під час заходу сонця. «Сьогодні останній день літа», – згадала дівчина та вголос повідомила про це сама собі, стоячи біля підвіконня із чашкою теплої мʼяти.

От тільки, що робити із почуттям провини, Софія поки не знала. «Ми вже почали з цим працювати. Ви молодець», – згадала дівчина слова психотерапевтки Лариси: «Спробуйте відпочити в найближчі дні». Лариса подобалась Софії. А от відчуття провини з’їдало – незалежно від підтримки.

«Люди щодня переживають таке… справжнє горе, а я – соромно сказати – розклеїлась через чоловіка. Ще й іноземця», – Софія від злості ледь не поставила чашку із окропом собі на долоню. Вода розлилась, і дрібні бризки лишили червоні бісерні плямки на шкірі. Стало боляче та разом із тим трошечки легше, бо фізичний біль перебив душевний. «Розклеїлась через кохання», – насупила брови Софія та сіла на підлогу. Вона готова була пірнути глибше в свої спогади. Заплющила очі.

***

Сині капці нагадують про тебе.

Стоять собі у ванній кімнаті. Так, ніби там їм і місце. Так, ніби вбирають у себе холод кахлів, аби мені приємніше було ступати на підлогу розпареними стопами. Аби я не застудилась після гарячого майже двадцятихвилинного душу.

Я перебирала коробки у коридорі і не помітила, як поставила біля умивальника твоє домашнє взуття – те саме, бавовняне, в клітинку, сорок другого розміру. Це смішно – забувати, як торкалась твоїх речей якихось пів години тому, але пам’ятати у дрібницях, як торкався їх ти пів року тому.

– Я нормально, – відповідаю на чергове «Як справи?» – Все в цілому гаразд.

 

Ключове у цій фразі – «в цілому». Неправда, що ховається за трьома складами. Я брешу друзям, брешу батькам, брешу колегам. Брешу сама собі. Щоранку прокидаюся із пусткою в грудях, дивуючись, що драматичні літературні звороти стають моєю реальністю. Та що там, стають. Вони вже – моя реальність. В цілому – моя реальність. Я припинила малювати для себе. На роботі від «А» до «Я» відпрацьовую логотипи та брендбуки, а от взяти до рук олівець та малювати годинами, як могла раніше, вже зась. Для цього треба послабити напругу. Та я боюсь, що тоді розпадусь на молекули. Чи атоми. Що там з них найменше?

 

Ми познайомилися через спільну подругу вісім років тому, коли ти вперше приїхав до України із Нідерландів, а наступного разу випадково зустрілись уже за три роки. Тоді я дивилась на тебе, пригадувала, де ми раніше бачились, та дуже хотіла, щоб ти перехопив мій погляд. Б’юся об заклад, що ти відчував те саме – власне, тому я і наважилася підійти. Ми проговорили до четвертої ночі у одному із закладів Подолу. А потім обмінялись номерами телефонів та кожен із нас викликав таксі. Ми роз’їхались у різні боки – я додому, а ти в готель. Я тоді знеболювала рани потрощених сподівань. Що відбувалось у тебе – не наважилась спитати, але, певно, дещо вкрай важливе. Памʼятаю, що назавтра ти мав вертатися додому.

Ми попрощалися, аби зникнути із життя одне одного ще на чотири роки.

Ти зателефонував мені у лютому 2022-го та поставив три питання «Як ти?», «Як рідні?», «Яка потрібна допомога?». Однак зустрілись ми тільки за рік. Як друзі. Того разу нарешті дуже швидко стало зрозуміло, що ми не лише приятелюватимемо. Пам’ятаю, що, попри страшні часи, мій голос звучав вільно та впевнено, а ти його слухав – по телефону та наживо. Ти слухав про все на світі, та більшою мірою про мою роботу, мої картини, мої втрати, про друзів та про те, як я ненавиджу сусідів рідної країни на північно-східному прикордонні. Ми спілкувались кількома мовами одночасно, і мені здавалося це дуже привабливим – змішувати акценти, повторювати вимову.

Якось ти приїхав до Києва на кілька місяців, і в моїй квартирі оселилися сині капці. Це було так незвично, але коли ти вперше ступив у них по біло-сірих кахлях, я кожною краплиною відчула, що мені кортіло цього понад усе. Здавалося, все саме так, як має бути. Я знову дозволила собі мріяти. Все нарешті було добре, просто та спокійно. Допоки ми не поговорили. Ця тема стала червоною ниткою і причиною нашого повільного затухання.

«Я хочу у майбутньому мати дітей», – якось зненацька у момент особливо ніжний, коли почуття застеляло ізсередини та виривалось на волю сиротами по шкірі, сказала я. Принишкла, чекаючи на відповідь. «А я ні», – після короткої паузи відповів ти. Ти звучав впевнено. Я на секунду схопилася за думку «Люди змінюються». Але це рятівне коло вже було підбите, тож швидко пішло на дно через брак повітря. Саме тоді і почалось моє безсиле падіння. Саме тоді Софія і почала втрачати слова.