Посестри. Часопис №201 / Так давно, що й не забути

Нанизані намистом пам’яті за вушка, ручки, вигини й доторки.
А ти пам’ятаєш, як ми пили наливку із таких фарфорових рибок біля Тетерева?
А штофик із товстим, морської барви боком, над Дніпром?
А глиняна археологія змієвих горнят у селі?
А жовті візерунки порцелянові з буфета над Россю?
А кухлі солідні, академічні, в гастрономі над Вілією?
А нескінченні стаканчики вздовж подільської набережної?
А осіннє причастя з горлечка у місті із замурованою рікою?
А чашки трав’яні духмяні над Сеймом?
А на скляному підборі келих над венеційським каналом?
А харківські кавові феї з серванту біля річки?
А коньяк із горіхової шкаралупи над Ужем?
А вода чиста з кружечки над Дунаєм?
А чай у кавуновій чашці біля Рокача, принесений цієї зими.
Так, любі, це буде давно. Так давно, що й не забути.

2026