Посестри. Часопис №200 / Луг

                                                                                                                                       (Галині Груць)

Луг гуде. Луг гуде. Ви знаєте, як він гуде? Ви хоч раз чули?

«У-у-у-у-у….» «Гу-у-у-у…» «Щзхч-щзхч-щзхч…» «Трцс-трцс-трцс…» «Фсс-фсс-фсс…»

Ми лежимо в самісінькій середині лугу. Полудень. Сонце зависло над нами, сонце дивиться з найвищої верхівки своєї несамовитої сили, розмиває контури, мастить пейзаж полудою, оливою, жовтою фарбою. Ми розкинули руки, ми зчепилися мізинцями. А луг гуде. А ми лежимо. Ми ж лежимо? Так, лежимо.

«Цата-пата-ту…» «У-у-у-уг-хх» «Гу-у-уа-ф-ф»

Сіренька посмітюшка черпає крильцем піщугу на стежці, злітає. Ми чуємо. Ми не чуємо. Слух відкритий, налаштований на несамовите неслухання. Оксамитова, синя, трохи колюча квітка медуниці хитається над щокою, лоскоче – і відхиляється, лоскоче – і відхиляється:

«Гойда – хить!» «Тільки – мить!» «Хлопець – тут!» «Хлопець – спить!»

Хлопець тут, але хлопець не спить. Ні, ні, в жодному разі, ніколи, ніколи! Хлопець ніколи не спить, він слухає, навіть уночі його потилицю прорізує м’ятний місячний холодок, навіть уночі він слухає і бачить, як до річки під’їздять люди, світять фарами, кидають сіті. Як на гнилий корч коло очерету сідає зелена водяна дівчина, заклопотано розплутує свої мокрі коси вербовим гребенем і зрідка кричить, попискує, вищить, скімлить, як пташка, у якої впало гніздо:

«У-у-а-а-а-а-ту-у-а-а-а…» «У-у-у-мі-і-мі-і-і-а-а-а…» «Уть…» «У-у-уть…»

Шкіру коле трава, лоскоче трава. Мулько, гулко, жарко, тремко. Шкіра дрижить, шкіра кричить. Наші пальці сплетені, наші ноги розкинуті. Од грудей униз лізе руда мурашка, спиняється, перевіряє шлях, ворушить вусами, повзе, повзе далі. Праве підребер’я, живіт, резинка трусів. Мурашка чемно повзе проз неї, як перехожий у місті повз бордюр. Руда мурашка сповзає по боку, де шкіра майже чорна від засмаги й гаряча, як піч. Мурашка сягає трави. Ну от. Нарешті. Нарешті. Виборсалася. Виплуталася. Нагрілася. Звільнилася.

«Щзхч-щзхч-щзхч…» «Трцс-трцс-трцс…» «Фсс-фсс-фсс…» «Ф-ф-у-у-у-р-р-р!»

Ми лежимо в самісінькій середині, в серцевині, в жерлі. Ми зчепилися мізинцями, наші лоби гарячі, ми хочемо пити. Ми хочемо зірватися на ноги – стрімко, щоб аж коліна хруснули – і побігти до води: повз глід, повз горбок із будяками, повз корів, які ледачо проведуть нас очима, наввипередки, прудко, наступаючи на камінці, які не ранять, а лише загострюють краєвид, поглиблюють дихання. Вперед, вперед. Вода. Вода! Перший дотик до неї обсипле морозом, полегкістю, захватом.

«Гойда – хить!» «Чуєш? Цить!»

І всі вигини, до яких гірко прилипає білизна, і всі таємні стежки, якими стікають краплі, і весь жах раптового пізнання, і губи, на яких згорає вода, і протилежний берег, і далеч, і внутрішній бік стегон, куди ну зовсім неможливо не зиркати, і голод після купання, і наближення вечора, і похапливі доторки, і гарячий холод, – усе це можна пережити десять разів. П’ятнадцять. Сто. Тисячу. Сто тисяч – бо воно перемножиться в бризках, стане новим і нестерпним у кожній краплині, у кожному вихлюпі, виплеску, виляску.

«Плюсь» «А-а-а-а!» «Хлюп-хлюп» «А-а-а-а-а…»

Усе це – луг. Усе це – Бог. Луг – круглий, як діжа, луг крутиться, мерехтить, тріпоче крильцями махаонів і біланів капустяних, пробігає по цупких стеблах Петрового батога, по стьожках сокирок, торкає вітерцем краєчки мокрого волосся. А Бог тримає в пальцях кінчик білої нитки. Просто тримає кінчик нитки. Просто кінчик. І поки ми бризкаємося, поки ми бісимося, вовтузимося, зчиняємо шарварок, толоку, веремію, поки ми перекидаємося у воді, затиснувши пальцями носи, поки вискакуємо на тванистий берег, поки завмираємо за мить до поцілунку, Бог накидає одну петлю на палець. Майже невидимим порухом. Один порух. Один оберт. Ніхто нічого не помічає. Нитка міцна й лискуча. Один оберт. Один порух. Усього один.

«Гойда – хить!» «Не проспіть!» «Це не ми!» «Чуєш? Цить!»

Просто тримає кінчик нитки. Просто кінчик. Один порух. Один оберт. Один рожевий слід на білих пальцях.

«Діти, – каже Бог. – Діти-діти…»

«Піті-піті-піті…» «Ф-ф-у-у-у-р-р-р!»

Ми – тоненька темна крайка біля очерету. Ми – раптовий виплеск у темряві. Ми – коло від кинутої на плесо каменюки. Ми нічого насправді не знаємо. Насьорбавшись води, сидимо, міцно уперши руки в коліна. А коли встанемо – трава внизу буде мокра. Ото й усе. І більше нічого. Ми й не любимо цей луг насправді, хоч він солодко обнімає нас, колише, гойдає, крутить, гріє. Ми його не любимо. Ми його знаємо. Він – наш. Його багато. Крильця махаонів, мимовільні доторки, шерехуваті стебла медуниці – усе стократно перемножене, заплутане, розтягнуте, розбите на скалки. І тільки один рух, один виток, один оберт.

«Діти-діти», – каже Бог.

Луг гуде. Луг гуде. Ви хоч раз чули? 

«Я так навмисно все влаштував», – каже Бог і робить один рух, один виток, один оберт.

Ми мокрі, ми завмерли за мить до поцілунку, ми спинили дихання. На одну мить, на один порух. Тиша. Луг змовк. А тоді знову:

«Гу-у-у-у…» «Щзхч-щзхч-щзхч…» «Трцс-трцс-трцс…» «Фсс-фсс-фсс…»

Зів’яла тільки одна крихітна квітка. Висохла тільки одна малесенька крапля. Тінь від глодової гілки посунулася далі. Але все – стократно перемножене. Розкручене, розбризкане, відфільтроване зором, пропущене через тисячі вушок голки, засилене, протягнуте, неперервне.

«Дай руку…» «Не лізь…» «Ну дай руку…»

Стегна світяться, луг крутиться, як млинове колесо, луг сюрчить, скімлить, мерехтить, шепоче, цвірінчить, дзижчить, дзумкає, ворушиться. Ми лежимо на траві, мокрі, розкручені й знеможені. Ми ще нічого не знаємо. Ми ще не вміємо втрачати.

«Діти, – каже Бог. – Діти-діти…»