Посестри. Часопис №198 / Звіт із лікарні

Ми тягли сірники, хто до нього піде.

Припало мені. Я підвівся з-за столика.

Надходив час відвідин у лікарні.

 

Нічого не сказав на привітання.

Хотів його за руку взяти – відсмикнув її,

немов голодний пес, що кістки не віддасть.

 

Так виглядав, наче сором йому помирати.

Не знаю, що треба казати таким, як він.

Наші погляди розминались, мов у фотомонтажі.

 

Не просив ні піти, ні зостатись.

Не питав ні про кого з-за нашого столика.

Ані про тебе, Болеку. Ані про тебе, Толеку.

 

                                                                                                 Ані про тебе, Льолеку.

Розболілася голова. Хто кому помирає?

Я нахвалював медицину та три фіялки у склянці.

Розповідав про сонце і замовкав.

 

Як добре, що є сходи, щоб збігати.

Як добре, що є брама, яка відчиняється.

Як добре, що за цим столиком ждете мене.

 

Лікарняний дух викликає у мене нудоту.