Посестри. Часопис №198 / Літопис без назви. Бібліотека
Може, ми все ж таки герої якоїсь книги, яку самі ще не встигли прочитати?
Употай живемо на домашній полиці і чекаємо своєї черги?
Пам'ятаю, як я стояла перед величезною домашньою бібліотекою в квартирі сусідів і дивувалася книгам. Ми ходили до них у гості майже щовечора, й щовечора мені давали подивитись книжки. Товстелезні казки запамʼяталися найбільше, бо з ними я сиділа найдовше, вишукуючи все нові деталі на картинках. Єдина річ, яку я ніяк не розуміла, що з часом і почало мене дратувати, була мова. Мова, яку я чула, відрізнялась від письмової, і я її не розуміла. Пам'ятаю, як, сердячись, я відсовувала чергову книгу, літери якої анізащо не поєднувалися у слова. Ця затія приносила мені чималий неспокій, проте щовечора було нове «Іду на ви». Лише згодом із розповіді мами я довідалась, що то були казки народів світу, і часто – мовою оригіналу.
А я все стою, як і тоді – дворічною, перед величезною бібліотекою.
Читати я навчилася досить швидко, проте справа наліво. І не з початку книжки, а одразу із середини. Перша сторінка завжди впиралась і не хотіла притулятися до форзацу, читати у такий спосіб було доволі незручно. Напевно, тому читала я з середини. Пам'ятаю, як просувалася справа наліво й розуміла написане. Мама дивувалась і хіба примовляла, що в школі доведеться читати набагато швидше, а тому може я би спробувала загальновживаний спосіб? Пам'ятаю свій дитячий пальчик, яким я водила від слова до слова, як і книжку зі сторінками кольору соломи, і себе посеред кімнати.
бібліотеки як нафтобази
горітимуть довго і нудно
бережіть тепло!
Моя бібліотека, моя чудова бібліотека в рідному місті стоїть, на щастя, на своєму місці, і, сподіваюсь, вітає нових відвідувачів. У цьому історичному будинку є два поверхи, якими означують і вік дітей: найменші читають на першому поверсі, старші чимчикують на другий. Пишучи це, мені пригадується, як жінка по інший бік книжкового столу запитала, чи мені хотілося би мати формуляр. У відповідь я кивнула. Мені було три. Кишенькова паперова книжечка, у якій ведеться лік іншим. Книга про книги. TheКнига?
У маленькій затишній кімнаті стояли дитячі стільці та довгий низенький стіл. Тепло було. Багато великих прекрасних книг, які не дозволялося брати додому, а тому ми з мамою сиділи там майже до кінця робочого дня, напевно, години до сьомої. Так, бібліотека працює до сьомої – перевіряю зараз я. Мама вивчала книги з рукоділля і вирощування бонсаїв, схилившись над низеньким столиком. Не знаю, як вона та її спина це витримували, та все ж… Пам'ятаю, як я завжди набирала непосильну кількість книг, до половини з яких не встигала навіть зазирнути. Бібліотекарка ставила їх назад на полицю, а я наступного разу знову їх діставала. Таке от книжкове спілкування.
Інші книги можна було брати додому, серед них і мої улюблені. Інколи доводилося котрусь із них повертати, бо працівники бібліотеки дуже просили мою улюблену книжку для іншої дитини. Пам'ятаю, як тато читав мені на ніч і робив надзвичайно довгі паузи. Цього часу вистачало на те, щоб роздивитись картинки і подумати про своє, а пауза все тривала. Я уявляла, що тато читає спершу про себе, а вже потім мені. Як тільки я сама навчилася читати, то вже робила це і для тата. Бережу ці моменти.
Пам'ятаю жінку, яка працювала в бібліотеці на другому поверсі. Вона нагадувала мені білосніжну голубку, яка завжди чекала в свої крила-обійми дітей, пригортала їх, тобто нас, і знала усіх на ім'я. Згадала мене навіть тоді, коли я прийшла до бібліотеки вже студенткою. Читала вірші зі своєї першої збірки й ще неопубліковані, тихенько всміхалась через казкову трохи дітвацьку атмосферу довкола. Мамина подружка, що спекла для події домашнє печиво, зараз на фронті. Мій однокласник, який знімав усе на плівку, після фронту в землі.
Мені було тяжко прийняти війну. Усвідомлення реальності війни почалося ще до вторгнення, коли друзі-знайомі запитували у мене так обережно, навіть турботливо, чи радше з острахом, про її вірогідність, боячись почути те, що відлунювало всередині вже певний час. За двадцять днів до початку повномасштабного вторгнення ми провели в Таллінні зустріч із українським автором графічного роману. Співорганізатор запитав у мене, чи встигнемо ми його привезти до початку війни. Пам'ятаю, як бродила тоді старим містом, неначе причарована, враз усвідомивши, що страшна біда сичить уже зовсім поруч.
нас визначати будуть війною
нас визначати будуть війною
Довгий час я звикала до думки, що війна, з якою росія увірвалась у життя кожного з нас, стане визначальною у житті. Після початку великої війни боротьба, кожного на своєму місці, стала наскрізною. Я ніколи не хотіла, як не хочу й зараз, цього рівняння Україна = війна. Тому що це війна, з якою до нас вдерлися, і хоча через війну Україна стала більш впізнаваною у світі, це не маркер і не означення моєї країни.
раз – і нема
раз – і нема
людини
яку так підступно забрала зима
раз – і нема
Я не можу писати вірші про війну. А тому не пишу майже зовсім.
У дитинстві я видавала журнал – домашній самвидав, у якому пропонувала читачам власні кросворди, загадки, історії з повсякденного життя родини та багато чого іншого. Його отримували друзі нашої родини і, звісно, усі її члени. За форматом журнал був А4, защеплений на степлер збоку, кольоровий. У якийсь момент папір удома скінчився, і я як головна редакторка прийняла тяжке рішення призупинити роботу. Відновилась вона із приходом комп'ютера. Смішно зараз думати, що ми мали комп'ютер без інтернету, тому що останній іще не був аж настільки поширений. Велика друкарська машинка, яка уможливлювала швидкий набір тексту. Я зачаровувалась нею, проте вірші писала й далі на папері. Або на руці, як то трапилося одного разу посеред ночі, коли я ще не лінувалася прокидатись і записувати. Мої вірші, де б вони не були написані, збирає тато, і моє серце спокійне.
Якось я написала історію про Львів, куди так сильно хотіла поїхати. Історія вийшла документальна, повна описів міста і шляхів у ньому. Проте я ніколи там не була. Я писала про його сприйняття і власний стан, додаючи деталі на кшталт відстані від однієї зупинки до іншої. Проте я ніколи там не була.
Якесь особливе відчуття читати кілька книг одночасно, пам'ятаючи сюжет і героїв кожної. Іноді згадується навіть сторінка, на якій крайній раз зупинилась. Проте іноді зовсім не можу читати, бо хочеться радше тиші. Кожна книга для мене – це розмова, бесіда, діалог, тому-то я і читаю повільно. При повторному читанні пригадуються ті ж думки, які виникали вперше. Мені подобаються загнуті кутики книг, що я їх роблю як закладки. Хоча й маю колекцію гарнющих закладок. Так приємно розгинати їх і закладати знов. Вони – немов маленькі привіти з того часу, коли я востаннє читала цю книгу. Немов можливість пригадати той час.
Те, що російська армія спалює, нищить або просто вивозить наші книги майже з кожного окупованого селища чи містечка, вказує на їхнє бажання стерти наш час, наші спогади, наші сліди від пальців на папері, наші загнуті кутики-закладки, наші формуляри. Число знищенних бібліотек жахає і дивує водночас – скільки у нас в Україні бібліотек! Бібліотеки – це наші місця сили. Місця прихистку для людей, які розуміють написане в книзі. Для нашого ворога це чергова ціль. Про те, що книги можна спалювати, я також прочитала із книги.
Тяжко писати про книги так, щоби це не виглядало пласким. Не як кліше. Те саме про війну. Тяжко писати в цілому, бо я постійно боюсь, що ніхто цього не читатиме. Особливо тоді, коли народ, який розуміє моє письмо і мою мову, вбивають. Я хочу просити вибачення кожного разу, коли говорю про війну. Я хочу, аби кожного разу вибачалися ті, хто про війну не говорять.
Ми живемо у часі, коли говорити й не говорити – рівноправно. Можливо лише писати. І передавати написане своїй сім'ї, друзям, спільномовцям, до того, як нас уразить російська ракета. Передавати для того, аби вона до нас не дісталась.
