Посестри. Часопис №197 / Ганна
Отак бува вранці виходить Микитович посидіти. Ну не те щоб дуже рано – роса холодна, ноги так, гад, поріже, що тоді до полудня одходитимуть. А вже як сонце встане, тоді рипне дверима Микитович, озирнеться в сіни, чи кіт бува не вскочив, бо то така проява, що під ліжко як шасне, то чим хоч його мани, а тоді причинить двері щільненько, кинувши одним оком на ржаві завіси, і йде до колодязя. Там у нього приступочка така зроблена. Ну як лавка така. Сидіти. Коли на осінь уже, то кидає туди ще й светрика старого, що квочка колись сідала, а влітку можна й так. Сяде, прокашляється, мацне себе по кишені, тоді по другій, по сорочці, по штанях, скрізь, аж поки згадає, що вже років двадцять, а може, і тридцять не курить. І не через хворобу, а так ото – набридло й квит. А все ж бува, що мов пальці самі тягнуться до рота – зучився за життя, хіба тепер спроста позбудешся…
Сидить Микитович і кілька хвилин вирішує, про що йому сьогодні думати. Можна про хазяйство, од якого тепер у дворі зосталися самі порожні хліви та клітки он роти пороззявляли. Можна про те, як до Ганни сватався, а вона дала такого одкоша, що зашпори літ десять одходили, а оскома досі наче є – як згадає, то щелепи самі стискаються, жовна грають, а борода ходить угору-вниз, угору-вниз. І кулаки немов аж болять. Геть! Узяв за себе Марину, так хіба вона до Ганни хоч трохи підхожа? Де б там… То так, зопалу женився, зі злості. І діти в них чужі вийшли. І сама вона рано вмерла. Скільки ж то, пак, їй було? Ну та до шістдесяти не дожила. Хай, може, які п’ятдесят сім чи вісім, а до шістдесяти не дожила, ні! Та годі вже про неї, бо й печінки заболять, поки все передумає.
Коли збагнула Марина, що він холодний, як льодяка, то до стіни раз одвернулася – і все. Так і жила до стіни. А він до вікна. Ні, спершу було й тулилася, і лізла так та сяк, і мостилася, і гузнувалася, і вибрики вибрикувала, а він – ні в яку. Діло своє зробить і спить. Це аби Ганна, то можна б і витівки всякі, і купатися піти хоч і серед ночі, і займати її, і дражнити, і моргати, а до цієї не моргалося, хоч ти чорта дай. Ну як ти моргатимеш, коли дивишся на неї, а хочеться чогось кислого напитися, розсолу чи там кисляку, або й вискочити геть надвір, постояти, провітритися. То ж усе – непросте діло, трясця його матері.
Було ще парубчаком за Ганною підглядав, як вона купалася. Ага! Їй бо! Залізе в лозу, пригнеться, а тоді ляже та й вигляда, і вигляда. А в неї, бач, груди. І так чогось млосно ставало, і мов аж трохи страшно, але цікаво, що й очей не одірвеш. Лежить і думає, бувало: а чого в неї груди? Чого це в Ганни, та раптом груди? Га? І чого так кортить дивитися? Мов аж у жар кидає, мов тіло стає ще дужчим, ніж було, хоч воно було кріпеньке нівроку й так. А тут – отаке тобі. Кров усе – бух та бух! Серце – геп та геп! А страшно, а соромно, а гарно, Господи милостивий і милосердний… Чого воно так гарно?.. То так воно, видно, Ти все замислив? Щоб оце – груди тобі, боки, живіт, а всередині все грає, та виграє, та гепає. Ні-ні, то неспроста. А як, то хтозна. Задум такий. І в батька не спитаєш. Та й нащо той батько, як вона он, ну Ганна ж, долонями по воді ляпає, а коса вже мокра, до спини аж прилипла, і так цікаво дивитись, що оце аби хто гукнув абощо, то прямо в пику б дав!.. А пішла, бач, не за нього…
Пальці в Микитовича трохи сіпаються на колінах, а тоді стихають і лежать собі, ні до чого нема їм діла. Їсти хіба коли або зробити щось – але все вже тепер не в смак. Хліб, так той чогось став, як тирса. Хтозна, де його печуть, що такий недобрий. Мати було спече на капустяному листку, то там такий спід, що хоч усім святим показуй. Та й Марина добрий пекла, тут уже не збрешеш, бо кому? А це такий, що поїси його хоча б і з олією, вийдеш надвір, постоїш, а тоді не можеш і згадати – їв чи не їв. Чо його про той хліб? От як заведеться в голові, як уступить, то мов само там собі крутиться, треться, і вже б од нього відкараскатись, та зав’язне так, що де там. Не одчепишся. Оце про хліб. З якої речі? Хліб та й хліб, йому вже небагато діла до того хліба, бува, що й зацвіте та зеленим візьметься. Або Ганна? Яка вже йому там у бісового батька Ганна? Хе! Хоч би до вітру дійти, а то – Ганна! Пішла твоя Ганна за городського – після того через рік або два. Та й усе. Чи жива, чи вмерла, хтозна. Пилюка за машиною закуріла – і далі й напоказ не було Ганни. Хтозна, чого ти так, Господи, паруєш. Якось мов не до речі. Не туди. Мене повів у лиху годину до Марини. Чого? Воно ж і зразу було видно, що… гріхи наші…
А як умерла, то сини в хату й носа не кажуть. Де там! Бабу найняли, щоб у нього прибирала, варила та хліб носила. Гроші їй передають. Один у Києві, старший, а другий у якімсь такім городі, що все забувається те слово. А звуть Дмитро. І онуків Микитович не бачив і разу. А їх мов уже п’ятеро. Уже й правнуків двоє. Невже ото нецікаво їм діда побачити, га? Ну хоч раз же ж. Хоча – і це Микитович тямить добре – замолоду воно не до старих, бо й нащо на них дивитись? Чи й не диво яке! Хіба мало по городах дідів. Сидять на поверхах чи й надворі в карти грають. Воно старе – однакове, як ти на нього не глянь. То вже далі все поміняється! Їй же бо, поміняється! Як уже отам на п’ятий десяток заверне. Ага! І подумається тоді, і схочеться – а який же в мене був дід? Іван Микитович звали. Оце б піти та подивитись. А нема! Уже й могила травою заросла. Хе-хе! Бо це зараз сини бабу найняли, а як поховають, то забудуть, як цей і хутір звався. Отак і буде! А тоді хтозна коли згадають. Що, мов, був такий батько. Чи дід. Згадають! Усі згадують, як уже наверне на таке, що не живеш, а оглядаєшся. Ото скажуть: був батько, матері не любив, а вона візьми та й помри рано. То батько винен, бо йому все Ганна та Ганна! Груди йому… А все ж… І вивчив, і поженив обох. Аякже! Скільки тих торбів вивозили, скільки грошей пошелестіло. Брешуть – згадають!
Але ні про що Микитович не шкодує. От уже як пішло, то так і хай. Такий, знать, задум. Не його ума діло. Такий припис од когось. А руки на колінах ворушаться, пальці іноді змикаються, мов цигарку тримають, а то до рота тягнуться.
І от що й досі цікаво Микитовичу – а як там буде? Чи там хати, як і тут? Чи якісь не такі, а з витребеньками та цяцянками? Чи хмари? Коли там самі хмари, то воно мов і нудно, бо як же, коли й подивитися нікуди? Боїться Микитович, що дуже швидко втомиться од хмар, що очі заболять. А, може, там і зовсім нічого? А так ото – лежиш та й лежиш, як тебе поклали, хіба на віко витріщаєшся, якщо є дозвіл очі розплющити. А може, ні? Може, там і річка є? От аби річка, Господи милостивий і милосердний, звели щоб річка, зволь!
Отак зійде Микитович із гори, з села, хати в ньому наче є, а наче й нема – так, обман та й годі. А річка є! І от щоб дійшов Микитович туди, де лози, розгорнув їх руками, а там – Ганна! Ні, не Марина, хай проститься йому цей гріх, з Мариною по саму зав’язку нажився. То хай уже буде Ганна… І не ховатиметься Микитович, він же не дурний парубчак! А сміливо розгорне лози й піде до неї, і холоші в нього намокнуть, і черевики чвяхкотітимуть та грузнутимуть у муляці. А йому то буде байдуже, бо чого ж то Ганна купається тут сама, та долоньками по воді ляп-ляп? Його жде, його, знаться. Бо то зачин такий, такий задум, певно. Не можна ж із марноти та знов у марноту перескочити, так же ж? Бо воно якось і не по-людськи, і не по-божеськи, якщо ні тут, ні там. То хай уже буде Ганна, хай будуть груди, хай коса мокра прилипне до спини. А Микитович ітиме до неї, дужий, і вранішній вітер скидатиме навскоси його парубоцького чуба. Так же можна? Чи й цього ні? Га, Господи?
