Посестри. Часопис №196 / Привиди міст

Будинки, які померли від старості,

розпадаються в ритмі

пір року. Січні зішкрібають з них тиньк,

з тріском руйнуються віконниці та двері.

Літо забирає колір у залишків штор, розростається

травами у вологості кімнат.

Такі будинки прощаються з нами повільно: не лякають,

розчиняються в часі мов у ванні з соляною кислотою.

Їхні духи ще довго кружляють

над холодними димарями –

не здатні залишити нас.

 

Міста, що помирають, не отримали

благословення

мирної смерті в забутті – вони гинуть у вогні

фосфорних бомб, гинуть з голосним шумом

в пилюці й уламках, їхні нутрощі випадають

прямо на багнисті тротуари.

Потік понівеченої техніки, паперів уперемішку

з людською плоттю, плюшевими іграшками й квітами.

Такі міста стають примарами, своїх вцілілих вони

відвідують у кривавих снах, п’ють їхні спомини.

Привиди вбитих міст скликають привидів-собак.

 

Щоб невдовзі привести їх на поріг убивць.