Посестри. Часопис №195 / «Вітер, вірний прогнозу, стирає блакитну шкіру...»

Вітер, вірний прогнозу, стирає блакитну шкіру.

Сепія горизонту застигла як вчора, так нині.

Лиш редагує стерні плуг, що входить в довіру

чорнозему, вивертаючи тайни його глибинні.

Тут, де ніхто – кожен другий, втоплений в цьому часі,

як мурашка в бурштин, де лишилися лиш випадкові

(може, вперті), де косить отару ворог і ковід,

де часом любов святкують вздовж посадки на трасі.

Зашпори входять у тіло, як лезо в масло,

і ти повторюєш мантру: любити, допоки світа

ці рвані сільські дороги, ці вікна з рештками світла,

цю воду у смерку, цей люд залізний, цю масу.

Дощі спливають, як половці, небо зірвалось з пакола.

І крівця тече зі сходу магмою проти плину.

І поки чужі автобуси розвозять мою батьківщину,

треба тримати цей терен. Котра отут жінка плакала?