Посестри. Часопис №195 / Вона чекала на нього

Взаємини, що збудовані на непідкупній щирості й довірі та зрощені в комфорті взаємної присутності, здатні здолати силу-силенну перешкод, ба навіть повернути людину до життя чи просто врятувати від небезпеки.

У поетичному мистецтві знаходяться голоси, які проголошують цю правду відверто. Ельжбета Зехентер-Сплавінська малює у своєму вірші тяжку історію терпіння й співучасті, яка закінчується зустріччю після ковтка небуття:

Вона чекала на нього,
вірила, що повернеться.
Чатувала в коридорах шпиталю,
чатувала на ВІТ-і,
чекала біля його ліжка
якогось знаку:
тремтіння повік,
зміни виразу обличчя.
 
А він відчув її присутність
і, хоча вже спробував
смак легкості небуття,
повернувся.

Польська поетка Кристина Домбровська, вірші якої неодноразово доводилося читати на шпальтах нашого часопису, творить полотно тексту із начебто простих образів, які разом формують виразний емоційний краєвид:

...в зимових сутінках, в ковзанах брата
я самотньо каталась у тьмяному світлі ліхтарів,
виписуючи полоззям вісімки.
Було мені десь дванадцять років. Озеро-черевомовець
кожне речення починало потріскуванням.
          – Кристино! – тепер вже я в кадрі,
друг фотографує мене в оці безодні.
Я дивлюся вниз, дивлюся вниз,
а коли хочу втекти,
малюю ногою вісімку.

Протистоячи небезпекам, ліричний герой Теодозії Зарівної шукає справжність у людськості, епоха ж приносить самі лише страждання:

Кожен день когось відносить
важка вода історії.
І лиш круки останніх новин
заглядають у вічі
у пошуках сльози і відчаю
та істинної крові,
що пливе судинами телевізорів
у крупних планах:
лютий знак, аби запам′ятати
обличчя шаленого світу,
який танцює надовкола тебе
на залізних ногах.

У статті «Два світи Софії Яблонської» Олена Замойська розповідає про видатну українську мандрівницю та показує важливі деталі її життя й літературного доробку:

Біля стіни – зібрані валізи. Обіч столу – кошик, повний подертого паперового непотребу. Рахунки з минулим – зведені. Начебто звичайна картина останнього дня перед виїздом з умовного Кракова, Києва або Риму будь-кого із сучасних номадів, спраглих вражень туристів, волоцюг із власного вибору і вимушених мандрівників — утікачів від убогості, особистих негараздів, війн або від власного «я». І це майже точна цитата з опису останніх годин перед черговою мандрівкою 27-річної Софії Яблонської (1907—1971), однієї з перших українських тревелоґерок і  літературної «зіроньки» міжвоєнної Галичини.

Пошук себе, який повів Софію Яблонську в світи, це прагнення знайти співрозмовника – дистанційованого, уявного, проте запрограмованого самим текстом. Про «комунікацію від нуля» розповідає Марія Титаренко:

Якось я побачила на університетській дошці оголошень афішу про зустріч із єдиним у світі священником із комбінованим порушенням зору і слуху Кирилом Аксельродом із Британії. Я оторопіла: як? Як це? Як це можливо? Як відбудеться спілкування під час зустрічі? Адже усі базові канали комунікації – візуальний, аудіальний і вербальний – заблоковано. Хіба це можливо? І я, звісно, пішла на зустріч. Відтоді свої лекції з публічних комунікація я завжди починаю з прикладу отця Аксельрода, прикладу комунікації поза межами можливого.