Посестри. Часопис №194 / Розмова з каменем
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Хочу ввійти до тебе всередину,
розглянутися довкола,
набратися тебе, мов повітря.
– Відійди, – каже камінь, –
я щільно замкнутий.
Навіть на скалки розколоті,
будемо щільно замкнуті.
Навіть розкришені на пісок,
не впустимо ні душі.
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Приходжу суто з цікавости,
життя для неї – єдина нагода.
Маю намір пройтися твоїм палацом,
по тому відвідати листок і краплину води.
Маю на все це не досить багато часу.
Моя тлінність має тебе зворушити.
– Я із каменю, – каже камінь, –
і з необхідности маю лишатися поважним.
Відійди звідсіля.
В мене м’язів сміху нема.
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Чула, що є в тобі великі порожні зали,
не оглянуті, всує прекрасні,
глухі, без відлуння чиїх-небудь кроків.
Зізнайся, що сам про те знаєш замало.
– Великі й порожні зали, – каже камінь, –
та місця у них нема.
Може, й прекрасні, та поза смаком
твоїх убогих чуттів.
Можеш пізнатись зі мною, та ввік мене не пізнаєш.
Всією поверхнею повертаюсь до тебе,
зате лежу відвернутий всім нутром.
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Не шукаю в тобі притулку на вічність,
я ж не знедолена,
я ж не бездомна.
Мій світ вартий повернення.
Ввійду і вийду з пустими руками.
А на доказ, що я там була,
не представлю нічого, крім слів,
яким ніхто не повірить.
– Не ввійдеш, – каже камінь. –
Бракує тобі чуття участи.
Жодне чуття не замінить чуття участи.
Навіть зір, вигострений до всевидіння,
ні на що не придатний без чуття участи.
Не ввійдеш, бо маєш заледве замисел того чуття,
ледве його зав’язь, уявлення.
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Не можу чекати дві тисячі років
на вхід під твою покрівлю.
– Якщо не віриш мені, – каже камінь, –
звернись до листка – скаже те, що і я.
До краплини води – скаже те, що й листок.
Врешті спитай волосину з власної голови.
Сміх мене розпирає, сміх, велетенський сміх,
котрим сміятися не умію.
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
– Я не маю дверей, – каже камінь.
