Посестри. Часопис №194 / На Вавилонській вежі

– Котра година? – Так, я щаслива,

й мені бракує лиш дзвінка на шиї,

що дзеленчав би над тобою, коли спиш.

– То ти не чула бурі? Вітер торгнув муром,

а вежа позіхнула, наче лев, тяжкою брамою,

скрегочучи завісами.– Ти що, забув?

Я ще була в простенькій сірій сукні

із защібкою на плечі. – Тоді ж відразу

на сотні зблисків розкололось небо. – Як же б я ввійшла,

ти ж був не сам! – Я раптом вгледів кольори,

що існували ще до з’яви зору. – Жаль,

що ти мені не можеш обіцяти. – Маєш рацію,

то, певно, снилось.– Чом ти брешеш,

чого звертаєшся до мене її ім’ям,

ти ще її кохаєш? – Я хотів би,

щоб ти лишилася зі мною. – Не жалкую,

я мала б здогадатися сама.

– А ти все думаєш про нього?– Я ж не плачу.

– І то вже все? – Нікого, лиш тебе.

– Принаймні не лукавиш.– Будь спокійний,

я залишу це місто. – Будь спокійна.

я виїду. – У тебе гарні руки.

– Стара історія. Те лезо розітнуло,

не зачепивши кістки.– Нема за що,

нема за що, мій любий. – Я не знаю

й не хочу знати, котра вже година.