Посестри. Часопис №190 / Тінь

Мов царський блазень, тінь за мною.

Цариця встане із фотелю –

підвівшись на стіні, у стелю

торохне блазень головою.

 

То, може, й спричиняє болі

в двовимірному світі. Може,

мій царський двір йому не гожий,

й волів би він не тої ролі.

 

В вікно цариця схилить шию –

а блазень вискочить у діл.

Так поділили кожну дію,

але ж той поділ – не навпіл.

 

Простак той взяв на себе якось

і жести, й безсоромний пафос,

все те, на що вже сил не маю –

корону, скіпетр, царські шати…

 

Майнуть – ах, легко – мої руки,

ах, легко погляд кину далі,

царю, як прийде мить розлуки

на залізничному вокзалі.

 

Царю, в ту мить мій блазень кволий

впаде на голі рейки колій.