Посестри. Часопис №185 / тертя

розкусую літо – соковиту кисло-солодку малину,

червону – калюжка жертовної крові розтікається на язику.

співай через мене, танцюй через мене, хмелеока богине,

поки холодні осінні дощі тебе не загнали в кут.

 

чуєш, земля аж скрипить, обертаючись довкола своєї о́сі.

вітер ніжно й обачно торкається трав, як нога – ноги.

п’яній, шаленій, допоки нас не сповила безсердечна осінь

і не згубились в імлі нині видимі береги.

 

завтра я плину до інших земель, та беру із собою залишок літа,

кружальце лимону – воно весь час пектиме на язиці.

пам’ять – розбите люстерко, але одне скельце хочеться прихопити:

часом – різатися об нього, часом – сонячних випускати зайців.

 

фари котитимуть уперед клубок споночілої траси.

я повернуся колись, але в певні місця нема вороття.

дійсність щільна, тож крізь неї доводиться продиратись.

все, що нам зрештою лишиться споминати – рух. тертя.