Посестри. Часопис №184 / Дядько Ваня. Фрагмент четвертий

Продовження. Початок у номерах 180,181 та 182

Іван поморщився. Він сидів, упершись спиною в машину, зручно влаштувавши поранену ногу. Після бутерброда захотілося спати, але спати тут украй необачно. Будь-якої миті можуть прийти убивці: поглянути, чи не залишилося живих свідків, помародерити, підпалити машину і тіла, щоб приховати сліди злочину.

Село мерехтіло далекими вогниками. Вчора на тому місці зяяла суцільна темінь, напевно, мешканці або втекли, або ховалися в підвалах – бій артилерії був страшенний, а сьогодні повернулися додому. Мабуть, щось знають, якщо вже не бояться.

– Яночко, ти пам’ятаєш, що казала тобі мама? Мама казала тобі слухатися мене і шукати бабусю Ліду. Так?

– Так, – відповіла дівчинка. – Але тепер, дядьку Ваню, я поряд із мамою. Вона прокинеться, і ми разом із нею знайдемо бабусю.

– Мама сама не прокинеться, – Іван шукав аргументи. – Маму може розбудити лише твоя бабуся Ліда. «Що ж це я так брешу, Господи?! Як же їй потім пояснюватимуть, куди поділися тато з мамою, сестра і бабуся? Вона ж вважатиме мене жахливим брехуном!» – корив себе Іван.

– Це як у казці про сплячу принцесу? Я повернуся, поцілую маму – і вона прокинеться?

– Так, – зрадів солдат. – Це як у казці. «Дуже страшній казці».

– Я піду, якщо ти мені розповіси казку!

– Добре, – погодився Іван. – Але казку обираю я. І доки я розповідаю, ми разом будемо повзти. Домовилися?

– Так.

– Тоді лягай поряд. Будемо, як дві зміюки, лізти.

Порівняння зі зміюками Яні вочевидь сподобалося, і вона влаштувалася під боком в Івана. «Добре, що дівчинка у джинсах, – подумав він. – Хоч коліна будуть цілі». З сумки із речами він дістав тонкий спортивний светр із довгими рукавами і насилу змусив одягнути – Яна не хотіла піднімати поранену руку; було дуже боляче, але вона не плакала, лише чинила слабкий опір.

– А тепер казочку, – скомандувала.

– Ну, слухай, – Іван помалу рушив. – Жили-були дід і баба. Були вони бідні, дітей не мали, і ось говорить дід бабі: «Пошкреби, бабо, по засіках, замети віником, назбирай борошна, заміси тісто і спечи нам Колобка». Пішла баба по хатині з віником: по засіках пошкребла, віником помела, назбирала борошна, замісила тісто, в піч поставила...

За дві години Іван проповз не більше ста метрів і встиг розповісти, окрім «Колобка», «Ріпку», «Рукавичку» і двічі – «Сплячу красуню». Повзти і говорити одночасно виявилося дуже складно, тому Іван спочатку проповзав два-три метри, приминаючи траву і прокладаючи дорогу, потім по цій стерні до нього підповзала Яна, і він розповідав наступний епізод. Яна лягала поруч, притискалася – їй було страшно і холодно – і уважно слухала. Інколи, відпочиваючи, вони грали в зірочки – хто зможе скласти із зірок більше сузір’їв-звіряток. Іван намагався повзти вздовж дороги, орієнтуючись на запах гудрону. Гудіння бетеерів почув здалеку. Напевно, йде колона. Отже, встигне дістатися краю дороги і якось дати про себе знати. Але як? Іван уперше в житті пошкодував, що не курить. Мав би наразі запальничку або сірники, то запалив би траву або одяг, а так можуть і не побачити в темряві. У той момент йому здалося, що всі неприємності позаду. Звісно, він хотів, щоб це йшла українська колона, але, за великим рахунком, був радий будь-якій, аби лишень передати дівчинку лікарям. Іван здолав ще метри зо два, не більше, як на великій швидкості промчало два бетеери без пізнавальних знаків, він навіть не встиг здивуватися. «Не може бути, – подумав у відчаї, – не може бути!» – і знесилено опустив голову в траву.

– Дядьку Іване, не плач, – Іван розплющив очі. Здається, він на якийсь час знепритомнів. – Мені страшно, погрій мене, – Яна лежала поруч і міцно обіймала тонкою ручкою солдата за шию.

– Я ж тобі наказав нікуди не ходити! – розсердився Іван. – Я лежала-лежала, а потім злякалася, – дівчинка сіла і показала рукою в напрямку села, – і пішла тебе шукати.

Іван насилу підняв голову і поглянув туди, куди показувала Яна. Метрів за триста-чотириста від них, а може, й за кілометр – йому важко було оцінити відстань точно – яскраво горіло вогнище, вихоплюючи з темряви два бетеери. Довкола вогнища ходили люди і досить гучно, не намагаючись залишитися непомітними, розмовляли і сміялися. «Росіяни. І бетеери такі самі, що по нас лупили – без маркування».

– Яночко, послухай мене… Бачиш, там вогник горить?

– Так.

– Це хороші дядечки палять вогнище. Ти хочеш пити?

Яна мимоволі облизнула губи:

– Так. Дуже.

– Потрібно підійти до цих дядечків і попросити у них води. А потім покажи їм своє плечико і віддай телефон і ось цей папірець, – Іван дістав із кишені мобільний і свідоцтво про народження. – Якщо будуть запитувати про маму і тата, покажеш, де вони сплять, і розповіси про блискавку. Добре?

– Добре!

– Тоді йди.

– Не повзти?

– Ні, ніжками.

– Я без тебе не піду!

– Яночко, я ж не можу ходити, у мене ніжка болить.

– Я сама не піду, там темно. Мені страшно.

– Я за тобою слідом поповзу, добре?

– Ні, – не погодилася дівчинка. – Тоді і я поповзу.

Іван посміхнувся і зітхнув. Як важко.

– Зробімо так: ти йдеш трішечки, потім зупиняєшся і мене кличеш. Я відгукуюся – ти йдеш далі. Коли підійдеш до вогнища ближче, ти обов’язково одну ручку вгору підійми і гучно скажи: «Допоможіть мені, будь ласка!» Запам’ятала?

– «Допоможіть мені, будь ласка!» Все?

– Ну, можеш ще сказати: «Я поранена!»

– «Я поранена».

– Молодець. Тепер іди.

– А ти точно за мною поповзеш?

– Обіцяю.

Хмари, як на зло, затягли весь небосхил, кудись подівся місяць. Лише вдалині мерехтіло вогнище, єдине світло, що допомагало дівчинці орієнтуватися. Іван вирішив відправити її саму з багатьох причин: докричатися б вони не докричалися – не почують, та і невідомо, як відреагують ті, що біля вогню. Можуть же і постріляти в темряву, так, про всяк випадок, щоб унеможливити ризик, хто їх знає, тих росіян. А якщо Яна зможе підійти ближче і звернути на себе увагу, то стріляти точно не будуть.

Яна пройшла не більше п’ятдесяти метрів, Іван здолав два.

– Дядьку Іване! – покликала.

– Що? Я тут! Йди далі! Не зупиняйся!

І тут небо осяяло спалахами і залунав знайомий звук реактивної артилерії. «То ось воно яке – небо в діамантах, Антоне Павловичу...» – згадав Іван російського класика. «Гради» працювали кудись на південь, але залпи пролітали у них над головами. Яна закричала і щодуху кинулася назад. Іван спостерігав, як дівчинка біжить, бачив, як спішно гасять вогнище росіяни, чув, як заводять бетеери і рушають з місця. Єдине, чого він не розгледів, – в який бік вони поїхали. Та й неважливо. Безвихідь накотила новою хвилею байдужості, і якби доля послала йому зараз смерть, він би прийняв її як визволення. Напад відчаю тривав недовго, рівно до того моменту, коли Яна впала поруч і заховалася йому під руку. Дівчинка здригалася всім тілом із кожним новим залпом, що тепер освітлювали небо замість зірок, які вона рахувала не більше години тому, і місяця, на якому вони разом шукали людей-місяцян. Іван слухав, як б’ється її маленьке серце, гладив чорною рукою з розбитими пальцями по голові й чекав, коли вона заспокоїться і засне. Він притискав дівчинку до себе якомога щільніше, бо добре пам’ятав жахливий холод попередньої ночі, і прагнув ні про що не думати. «Небо в діамантах...» Іван майже зневірився і, якби не дівчинка, готовий був померти. Але виходило так, що тепер не він, поранений і зневірений, рятував її, а вона, маленька дівчинка, рятувала його, солдата, змушуючи жити і боротися за її життя.

Іван кілька разів розплющував очі й скрипів зубами від холоду і болю, але організм настільки ослаб, що відключався сам по собі. Він відчував, що протягне ще добу, можливо, дві, і в думках уже розпрощався з пораненою ногою. Дівчинка спала ще десь годину. Прокинувшись, попросила води і сказала, що дуже втомилася. Вона була геть блідою, більше, ніж учора, очі запали, кровотеча не припинилася. Іван доторкнувся до лоба – дуже гарячий, напевне, підвищилася температура. Ситуація ускладнилася: якщо його організм ще мав сили боротися, то організм маленької дівчинки – вже ні.

– Кошенятку, ти можеш підвестися?

– Ні, у мене ніжки крутить.

– Яночко, ти повинна встати і піти в село. Його звідси видно.

– Ні.

Годинник показував 6:35 ранку. Пощастило, що ця ніч виявилася не такою холодною, як попередня. А може, він просто не помітив. Потрібно йти.

– Яно, – покликав. Дівчинка навіть не розплющила очей. – Я зараз поповзу в село, а ти лежи тут. Я знайду людей, і вони тебе заберуть. Добре?

Дівчинка не відповіла. Іван, згнітивши серце, почав повзти. Сьогодні кожен новий рух давався насилу, біль від ноги віддавав по всьому тілу, яке палало, наче смолоскип. Розумів, що села навряд чи дістанеться, але повз у надії на удачу.

– Дядьку Іване! Дядьку Іване! – дівчинка йшла, ледве пересуваючи ноги, за ним. – Тобі ж не можна так багато повзати, у тебе ж ніжка болить.

«Яке щастя, що в посадках уже немає тих, хто стріляв по нас учора».

– Я піду вперед, а ти повзи за мною. Добре?

– Добре, – відповів Іван і подумав, що як часто навіть маленькі жінки бувають сильнішими за великих чоловіків.

– Але казку сьогодні обираю я.