Посестри. Часопис №184 / Царство тіньків

Знайомі дерева не прощаючись

щезають, як колишні найближчі друзі,

на асфальті лишаються

болісні слова з тирси, гілля

та опалого листу.

 

Тіньки намагаються укоротити собі віку,

інші – видовжуються до неможливості –

тимчасові тату,

 

Звістки про те, що вони, ріднесенькі,

на щиті,

все горло тепер  набите

павутинками  індіанського літа,

немов приторною солодкою ватою

з раннього дитинства.

 

Про що наступним буде вести мову гід

перед здивованим натовпом

у місцях нашої сили?

Які тріщини він буде їм показувати?

 

Чи згадає, що наше безтурботне минуле

перетворилося на міську легенду

 

Пробурмоче: «Ех, були деньки,

від них лишилися тільки тіньки».

 

Чи додасть про можливості віддушин

у нічних тривожних подихах,

 

згадає наприкінці імена тих,

опускаючи раптово погляд

до клумб вогняних чорнобривців,

вони, мов віддалене світло

наприкінці тунелю.

 

Його питатимуть, які татуювання тіньків

зображено

на голій змерзлій руці осоння?

І хто цей майстер тату?