Посестри. Часопис №182 / Дядько Ваня. Фрагмент третій

Продовження. Початок у номерах 180 та 181

– Ви тяжко поранені? – окликає жінку.

– Що? Де ви? – озивається та.

– Я тут.

– Не бачу. Хто ви?

– Не бійтеся, я солдат. Я теж поранений. Мені перебило ногу, практично не рухаюся. Виглянути не можу – застрелять. Що з дівчинкою? Ви тяжко поранені?

– Її в плече поранило, подряпина, а мене – в живіт, – жінка говорить напівлежачи, обпираючись на лікоть.

– У мене є бинти. Ви можете підповзти? Якщо поповзете по незгорілій траві, онде, трохи далі, то вас за машиною і травою не побачать.

– Так, ще можу, – відповідає жінка, – але не хочу. В машині – моя старша донька, їй тринадцять років, і мама – їй шістдесят три. Мій чоловік... теж убитий. Я не зможу з цим жити, ні.

– Як вас звати?

– Тетяна.

– А доньку?

– Яна.

– Скільки їй років?

– П’ять.

– Таню, але ж Яна жива! Їй потрібна мама, ви це розумієте?

– У мене живіт весь у дірках, я руками тримаю нутрощі, щоб вони не випали. Мене не врятувати тут. Мені до лікарні потрібно, ви це розумієте?

– Ви зможете зробити собі укол знеболювального? У мене залишився один.

– Мені фізично не боляче. Дивно, але я нічого не відчуваю. Лише серце розривається, так болить. Не можу повірити, не можу усвідомити, що це сталося – тут, у нас, із нами, зі мною, з моїми дітьми.

– Тримайте, – Іван кидає, наскільки дозволяють сили, індивідуальний пакет із бинтами, який не долітає до машини трохи більше метра. 

– Не можна здаватися.

– Мамо, з ким ти розмовляєш? – відгукується Яна.

– Яночко, це дядько Ваня, мій добрий друг. Коли я засну, ти повинна його слухатися. Він відведе тебе до бабусі. Добре? Пообіцяй мені!

– Так, мамочко. Обіцяю.

– Ви не повинні спати, Таню! Спробуйте дотягнутися до пакета. Він неподалік, поза видимістю кулемета, машина його закриває.

– Не хочу. Даруйте. Він вам більше потрібен.

– Перев’яжіть доньку, – Іван розуміє, що у Тетяни больовий шок і вона може ухвалювати неадекватні рішення. Однак те, як вона тверезо оцінює характер своїх поранень, звучить переконливо. Сумно, але переконливо і невідворотно. – Як ви тут опинилися? – Ми їхали від бабусі, з Харцизька, додому в Донецьк. У Харцизьку ширилися чутки, що в місті не сьогодні-завтра почнуться бойові дії. Вирішили, що потрібно терміново їхати. Розірвали старе простирадло на білі прапори, навісили на машину. Заїхали до чоловікового брата під Успенку, у справах. Ніхто нас не чіпав. Потім поїхали цією клятою дорогою. Хто міг це зробити? Кому потрібно стріляти по дітях?

– Мамо, а де тато?

– Тато спить.

– А чому бабуся і Діана в машині?

– Вони дуже втомилися, Яночко. Полежи ще трішки біля мене, будь ласка.

– Добре, мамо.

– А що з вами сталося? – Нашу колону розбили, на цій дорозі. Бачили спалені вантажівки? – Так. Багато людей уздовж дороги. Вбитих, чорних, безголових. Страшно дивитися.

– Це наші... Кому пощастило – втік, решта тут... убиті.

– Ви мобілізований?

– Ні. Я – доброволець.

– А я – вчителька математики. – Моя дружина теж учителька, географічка.

– Ваню, у вас є діти?

– Двоє: хлопчику – десять років, а дівчинці – скоро шість, трохи старша за Яну.

– Чому ви пішли добровольцем? У вас же – двоє маленьких дітей.

– Саме тому і пішов – за них.

– Через гроші?

– Ні-ні! Я – адвокат, непогано заробляю.

– Послухайте, Ваню. Тут, у машині, на задньому сидінні, моя сумка... Там – документи, мобільний, гроші, тисяч шість. У телефоні знайдете номер бабусі Яни. Лідія Миколаївна Терьохіна, це мама чоловіка. Запам’ятаєте? – Тетяна давала інструкції чітко, послідовно, ніби розповідала подрузі рецепт новорічного торта. – Ваню, ви повинні врятувати Яну. Обіцяєте?

Як можна таке пообіцяти в його стані? Добре, в машині, напевно, є і вода, і якась їжа, плече дівчинці він перев’яже. А що далі? Яким чином він її врятує?

– Ваню, тут, здається, пахне бензином. – Тетяна мацає рукою за спиною. – Я практично лежу в цій калюжі.

– Якщо вистрілять і влучать, то автівка вибухне, – Іван холоднішає. – Треба прибрати звідти дитину. Вона маленька, хай акуратно повзе сюди, онде далі трава висока.

– Ви впевнені?

– Таню, я пропоную, а ви вирішуйте.

– Добре. Яночко, янголятко, поглянь на мене, будь ласка. Яночко, давай пограємо в гру: тобі потрібно тихенько доповзти по траві до дядечка Івана. Добре? Дивися: лягай на животик і повзи, відштовхуйся від землі ручками і ніжками. Ти лише голову не підводь, а то блискавка вдарить.

– Блискавка?

– Так, блискавка. Бачила блискавку, що нашу машину зламала?

Яна перелякано киває головою, лягає і починає повільно повзти.

– Ай-ай, колеться, мамо! Травичка колеться!

– Потерпи, сонечко. Ти тією ручкою, що болить, не відштовхуйся, притисни її до себе, на бочок лягай, на бочок, і повзи, ось так, молодець!

Дівчинка невміло поповзла в траву.

– Пішла? – запитує Іван.

– Так. Важливо, щоб вона вам повірила, розумієте?

За кілька хвилин на Івана дивиться замурзане невдоволене дитяче личко: світло-русяві кучерики, великі сірі очиці, кирпатий носик.

– Я перемогла?

– Що? – не розуміє солдат, але потім виправляється. – Так, звичайно! Лізь сюди, – плескає рукою поряд із собою, куди нарвав і нагріб дві мізерні купки трави.

– А де мій приз? – дівчинка наблизилася, й Іван уклав її поряд на бік, так, щоб бачити очі.

– Таню! Таню! – тихенько покликав.

– Даруйте, важко...

– Яна тут.

– Добре...

– Таню...

– Мамо! Мамочко!

– Мама спить.

Кусаючи губи, намагаючись стримати емоції, Іван дивився крізь траву – Тетяна лежала, поклавши голову на витягнуту руку, підібгавши коліна до живота, в крові і бензині.

– Таню! – погукав востаннє і якомога бадьоріше запитав дівчинку. – То що, будемо знайомитися ближче? Мене дядьком Іваном звати. А тебе як?

– Яна.

– Скільки тобі років?

– Скоро буде п’ять. А тобі скільки?

– Тридцять шість.

– Ого, дядьку Іване, ти вже великий. А що ти тут робиш?

– Лежу. Мені ніжку поранило, ходити боляче. Дай-но погляну, що у тебе з ручкою, добре? Поранення, на щастя, виявилося нескладним – дрібний калібр, кістку не зачепило. Диво, що під час такого об стрілу дівчинка залишилася живою, очевидно, мама при кривала доньку собою. Іван порвав футболку на кшталт бинтів і зробив перев’язку. Яна зовсім не плакала, ніби й не відчувала болю, лише сипіла і морщила личко.

– Можна, я піду до мами? – спробувала встати.

– Ні-ні, мама спить, не ходи, а то блискавкою вдарить! – Іван схопив дівчинку за руку так сильно, що, здається, побіліли пальці. – Пограймо у хмаринки?

– Хмаринки?

– Так, у хмаринки. Знаєш таку гру? Ні? Хочеш, я тебе навчу? Потрібно тихенько лежати на траві й шукати в небі хмаринки, схожі на звіряток. Хто більше звіряток знайде, той і виграє. Лише одне правило – руки вгору не піднімати і говорити пошепки. Домовилися?

– Я не зможу, хмаринки занадто далеко.

– Зможеш, варто лише спробувати – і ти побачиш там цілий зоопарк!

Рахувати на небі звіряток Іван почав давно, коли ще зустрічався з майбутньою дружиною і вони на велосипедах виїжджали далеко за місто і валялися на траві, розглядаючи небо. Потім шукали тваринок на небі із сином, потім – з донькою і разом усією родиною.

– Я бачу кролика! – сказала Яна.

– Де?

– А он він! – хмарка справді мала два подовження збоку, ледь схожі на кролячі вуха, але на цьому схожість хмарки з кроликом закінчувалася.

– Один : нуль на твою користь!

За кілька хвилин Яна знайшла на небі ще одного кролика, трьох котиків і дві собачки. Іван не знайшов нікого. Ближче до вечора Яна заснула. Спала десь із годину і, ледь розплющивши очі, попросила пити і їсти.

– Треба потерпіти, – від власного безсилля Івану хоті лося кричати. – Зовсім трохи…

Під палючим сонцем день минав довго і болісно. Плече дівчинки кровоточило, й Іван, коли виходив із напівнепритомного стану, робив перев’язки. Коли стемніло, поповзли до машини. Залишатися сама в улоговинці Яна не захотіла. Щойно солдат починав повзти, дівчинка слідувала за ним, солдат зупинявся – дівчинка теж зупинялася, завмирала, наче у дитячій грі. Ті десять метрів далися Іванові неймовірно складно, і повз він дуже повільно. Тож дівчинка дісталася автівки, як він не старався, першою.

– Мамо, мамочко! Вставай. Ну, будь ласка! – Яна тормошила маму за ногу.

Тетяна не ворушилася. Весь вечір Іван підбирав слова, розмірковував, що треба сказати, коли вони опиняться біля автівки. Але як пояснити малій дитині, що її мама – мертва?

– Яночко, мама дуже втомилася. Вона міцно спить, – Іван не вигадав нічого кращого.

– А коли вона прокинеться?

– Ми зараз візьмемо все, що потрібно, і підемо шукати твою бабусю. А потім із бабусею ви зустрінетеся з мамою.

– І з татом, і з Діаною?

Іван затримався з відповіддю:

– Так. Але спочатку нам потрібно знайти бабусю.

– Дядьку Іване, ти не розумієш – моя бабуся в машині!

– Т-с-с, тихесенько. Мама нам сказала – пам’ятаєш? – шукати іншу бабусю, бабусю Ліду. Ви у неї в гостях були. Ти ось тут посидь, не заважай мамі відпочивати, а я поки що погляну, як там вони себе почувають...

– Добре, – погодилася Яна.

Лягла, розпластавши своє маленьке худе тільце, розкинувши руки, нахилила голову зовсім низько до трави, що пропахла гаром, бензином і кров’ю, і пошепки заговорила, ділячись із мамою успіхами сьогоднішнього дня. 

– Мамочко, я знайшла на небі двох котиків, двох кроликів і три собачки. Вони такі пухнасті...

Бабуся лежала на сидінні на правому боці. Її ноги розтрощило великокаліберними кулями, а тіло перетворилося на криваве місиво. Іван помацав наосліп по сидінню руками: кров, ганчірки, шматки нутрощів. Опустився вниз, так йому стало трохи легше, пошарудів рукою по підлозі, витягнув дві сумки, в одній із них знайшов усе, про що говорила Тетяна: гроші, телефон, свідоцтво про народження. Все розпихав по кишенях. Копирсаючись у чужих речах незнайомих і мертвих людей, Іван не міг позбутися відчуття провини, хоча й копирсався з дозволу і через необхідність. На першому сидінні, відкинувши красиве обличчя набік, напівлежала дівчина років чотирнадцяти. Вона померла від численних кульових поранень, швидше за все, миттєво. В цілому поверховий огляд автомобіля показав, що припущення виявилися правильними – ймовірно, стріляв бачений ним біля посадки російський бетеер із великокаліберного кулемета 14.5. Також на дверцятах Іван помітив отвори 7.62, отже, додавали ще й зі стрілецької зброї. Найголовнішого – води, він не знайшов, усі пластикові пляшки покришило кулями. Зате знайшов три бутерброди з сиром і маслом, один тут же, не виповзаючи з машини, гублячи крихти, жадібно з’їв.

– Кажи мамі «добраніч», – сухо звернувся до дівчинки, віддаючи бутерброди. – Візьми, поїж.

– Добраніч, мамочко, – Яна потяглася до мами і поцілувала в лоб. – Добраніч, моє кошенятко! – відповіла, інтонуючи, за маму. – Я не піду, – раптом сіла на землю. – Я з мамою спатиму, я втомилася, – і лягла поруч.