Посестри. Часопис №181 / Минуле й теперішнє зшити у вітровім стоянні на межі

Поетичні тексти аріеля розе, які ми знаємо з перекладів Наталії Бельченко (книжечка віршів «Море вночі стає м’язом серця» вийшла у видавництві «Дух і літера» у 2024 році), зшивають теперішнє й минуле, так само як крячки у його віршах зшивають море і небо. Минуле оприявнюється болючим, пронизливим спогадом, справжнім, живим свідком чиєїсь долі, яка сама не знала, що їй визначено і що їй чекати.

Полотном розгортається пам’ять – звідси туди, потрібно пройти нею з одного кінця в інший, щоб витримати ритуал ідентифікації, самовпізнавання, щоб упізнати й себе у колишньому трагічному, застиглому аж до сьогодні. Вірші – як спалахи, як уривки зі щоденникових записів, що виринають із суцільного потоку. Як світляний промінь свідомості спрямовується в ту чи іншу точку й актуалізує її, так і ці тексти освітлюють події чи постаті відомих людей, зберігають їх для загальної історії в індивідуальній пам’яті, індивідуальним, окремим, неузагальненим випадком.

Невимовне горе Аушвіцу, лагідне співчуття до українських жертв сьогоднішнього терору, що зависає у відчаї безсилля з єдиною притишеною молитвою: уберегти, захистити маківки київських церков, що «не сховалися до укриття», уберегти тих, хто щодня під обстрілом. Як їх обхопити, обійняти, чим укрити, як забрати з собою, носити з собою, щоб не втратити? Тут зосереджується усесвітня людська туга за тим, що втрачено, зруйновано, знищено, туга неосяжного людського горя, що проходить крізь усі віки, тому вразливість автора, а з ним і ліричного «я», досягає найбільшого виміру, аж такого, що проливається плачем.

У поезії аріеля розе усвідомлення себе має свій знак, який невід’ємно пов’язує ліричного героя з усім, що є в людському оточенні – це таке безкінечне самопізнавання і відчуття себе у світі, безкінечне його дослідження, перетікання, можливість надзвичайно чуттєво уявити себе іншим. Так-от б’ється нічне море в чорному невидимому нутрі ночі, як серцевий м’яз. Ось уже хвилі – це табун коней, що мчить учвал. Пізнаєш себе через ці образи, приміряючись до них, стаючи одним цілим із іншим – живим, бо відчутим тобою, існуванням.

Олюднення знову виявляється якнайбільш придатним: «тільки камінь може бути щасливим, оскільки не має ілюзій». Ілюзії, що хоч-не-хоч формуються, стають особливістю людської психіки, здатної сприймати себе егоцентрично, бачити себе діяльним і рухливим, таким, що впливає, змінює й перетворює, тож ставлять людину в позицію, в якій вона постійно змушена зазнавати поразки, обманюватися власними ідеями й умовиводами. Окрема людина, окрема доля і долі цілих народів вразливі проти тайфуну вже запущених процесів, того, що заплановано без них. На тлі історії, на тлі загалу, на тлі боротьби інших, потужніших сил, вони не беруться до уваги. Тож ми ніколи не знаємо, «чим закінчиться фільм про нас».

Не знаємо, хоч і здатні вичитати-вивчити томи історії, яка, як прийнято вважати, повторюється. І лиш «вітер не має минулого», що зумовлено вже самою його природою і його суттю, він-бо існує тут і зараз, у цю мить, не затримується ніде, не зупиняється. У цьому цікавому образі інакше бачимо вітрову неприкаяність-неприсутність, бездомність, невкоріненість. Натомість людина увесь час у чомусь закорінена, загрузла у своїй пам’яті і живе в ній, занурена у якийсь свій сум, своє горе, проживання чужого як свого і свого – як неминучого повторення колишнього чужого. Це якесь глибоке пронизливе прозрівання, пророцтво, обернене назад, пророцтво того, що мало би трапитися давно в минулому, але реалізується воно зараз, у твоєму житті.

Індивідуальна риса поезії аріеля розе – «легкозаймиста меланхолія», тому ці вірші говорять пошепки, тихо, ретроспективно, увесь час обертаючись назад. Цьому плинові минулого вже немає куди поспішати, можна вивчити його уважно, детально, зворушливо, заглиблюючись. 

Ілюзії, історія, міфи – як сон про Європу, що «зсихалася немов родзинка», як близький тепер, розгорнутий перед ногами далекий колись світ іншого кінця світу, який перетворив Львів на «крапку, помітну лише під мікроскопом». Ця мікроскопічність дорогого і неохопний макромасштаб болю й туги стоять на різних полях вектора й намагаються якось об’єднати, осмислити, обробити, погодити, прожити й упорядкувати ці протилежності. Тому так яскраво проступає розуміння межі.

Стояння на межі в поезії аріеля розе набуває важливих рис, таких підсвітлених, таких акцентованих. Стояти на межі – це бути на межі часу, історії, поміж націями, країнами, частинами світу, як сполучна тканина, що розростається невидимим переходом між різними сутностями й формами. Це буття на межі мов і культур, перебування поміж державами й звичаями, на межі постійного перетікання, балансування вітру, який не знає минулого, тому не може нічого згадати, а мусить тільки знати, тож може болісно й відірвано існувати тільки тут. Це також стояння на межі, коли з’являється потреба перекладу, роз’яснення, потреба пере-вимовлення, пере-висловлення, перехід за власні межі і входження у межі чужого, незрозумілого, неясного, щоб бути своїм і мати когось за свого, а отже, постійного звіряння себе з іншим. Це постійне запитування: хто я тут і де я? Перекладати – це вимовляти себе, витрушуючи з чужого смислу. Це зійти у вогонь разом із водою, що розливається водами підсвідомості й зворушливо, дбайливо згортає усе до своїх початків, до себе, – «як прикрити цей світ теплою ковдрою пам’яті»?

У текстах аріеля розе зустрінемо численні географічні назви й персоналії, присвяти, вдивляння в історію і в себе як у ключову дійову особу, її учасника, тож такою очевидною стає особиста присутність у цій історії, пізнання себе через антропоморфну метафору, у філософії плачу й туги.